неділя, 22 вересня 2013 р.

Вийти живим з української Бастилії

DC-Blogs
(про документальний фільм Костянтина Усова "Лук янівка. Тюрма № 1")
Адам Лозинський

       Це не «Жах на вулиці В’язів», не «П’ятниця, 13-те» і навіть не «Пила». Це фільм про реальні звірства, тортури, тваринні умови перебування і дивні смерті в’язнів у Лук'янівському слідчому ізоляторі, куди потрапляють всі, кого взяли під варту суди Київської області. Вперше на телебаченні було продемонстровано життя Лук’янівки зсередини – очима як самих заарештованих, так і деяких працівників.       

        Перші секунди фільму створюють моторошну атмосферу. Преамбулою став сюжет про 39-річну Олену Унгурян, яку підозрювали у посередництві в передачі хабара і яку незаконно утримували в СІЗО, всупереч рішенню суду про її звільнення. Жінку таки відпустили, що буває досить рідко. Але найгірше те, що вона була вагітною, і коли в неї почалися болі в животі, обстежувати її ніхто не збирався. Просто холоне кров від її слів: «В суботу, коли я вранці прокинулась і пішла до вбиральні, побачила, що в мене моя дитина просто випала…» Наступний сюжет преамбули – розповідь про смерть 20-річного Романа Рубана, якого нібито вдарило струмом, але йому ніхто не надавав медичної допомоги (фельдшер у той час пив горілку), хоча хлопця можна було врятувати. Високопосадовці відверто брешуть, не визнають вини тюремників, але експерти доводять протилежне. Ця подія викликала суспільний резонанс, зокрема у ЗМІ, але так і завершилася нічим.

В’язниця збудована за проектом губернського архітектора М. Іконнікова у 1859-1862 р.р., активно розбудовувалася радянською владою і добудовувалася в часи незалежності
Ці дві історії розвивають інтригу перед переходом до самого журналістського розслідування. Для того, щоб побачити справжню Лук’янівку, а не ту, яку інколи показують у ЗМІ (але тільки обраним журналістам і обраним телеканалам), творцям фільму довелося розбудувати цілу агентурну мережу, тобто мати хоча б по одній своїй людині у кожному корпусі на кожному поверсі в’язниці. Для цього передавали мобільні телефони з відеокамерами в’язням, які погоджувалися знімати для журналістів короткі ролики про життя у СІЗО. Водночас було продемонстровано шляхи потрапляння цих заборонених пристроїв до в’язнів. Як виявилося, зробити це не дуже і складно. Можна знайти посередників, які передадуть телефони за певну платню. Але ми дізнаємося зі слів екс-в’язнів, що вони можуть замовити собі не лише різноманітні ґаджети, але й наркотики, алкоголь і навіть… жінок. 
       
На цій «електроплитці» в’язні готують
        Проте чи не найбільше вражає обстановка у малесеньких камерах, де утримують по 30-35 людей, а на стінах  - десятилітні плантації наднебезпечного грибка асперґіліус, на ліжках - старі, брудні та смердючі простирадла і матраци, а в’язні користуються саморобними електроплитками, кранами з тюбиків з-під зубної пасти та іншим шокуючим побутовим приладдям. Гірку посмішку викликає їдкий сарказм автора про санвузол, який розташований у камері і не має зливу: «Гарний туалет, правда?». Також ми дізнаємося про те, як «функціонує» в Лук’янівці баня, про «роботу» медчастини, якість їжі та води та способи приготування тюремного самогону. Але навіть у таких жахливих умовах заарештовані не втрачають почуття гумору: «Так хочу їсти, аж не можу доїхати додому». Смішно, мабуть. Якби не було так плачевно…

       
Підкуп і вербування тюремного офіцера
       Варто згадати і про вербування офіцера СІЗО. У фільмі показано, як його спочатку підкупили, а потім шантажували. Перша зустріч із майбутнім агентом починається з кількох журналістських підколок, але далі справа розгортається, «як по маслу». І вже навіть не дивує те, що за певну суму грошей тюремний офіцер може зробити для вас що завгодно. Журналіст дуже вміло підсаджує його на гачок, і незабаром ми дізнаємося про те, як виглядають прогулянкові дворики, медчастина і навіть підземні ходи, захищені ЗУ «Про державну таємницю».
Фільм завершується безрезультатними пошуками винуватця смерті Романа Рубана – тодішнього чергового фельдшера, а також результатами аналізів проб води і грибка, взятих у СІЗО, які перевершили всі найгірші прогнози. Хоча не лише вони глибоко вражають, а взагалі все, що відбувається в Лук’янівці: від умов проживання до халатності персоналу.
Так виглядає тюремна самогонка
Потрібно відзначити високий професіоналізм, хитрість, кмітливість творців фільму і передусім Костянтина Усова, продуманість цієї акції з дослідження внутрішньотюремного життя Лук’янівки, яка тривала півроку. Журналіст ризикував бути викритим, але дивним чином йому вдалося довести справу до кінця і показати те, у що насправді дуже важко повірити.
       В’язні СІЗО роками перебувають під слідством, їхня вина не доведена, і вони ще можуть бути виправдані, адже реальної загрози для суспільства вони ще не несуть. Проте це нікого не цікавить. Журналіст бере інтерв’ю в колишніх в’язнів Лук’янівки, яким вдалося вийти звідти живими і які сміливо на камеру розповідають про ті жахіття, які там відбуваються. Цікаво, як склалася їхня доля потім? Адже вони, не ховаючись, наважилися сказати правду, а наші вищі й нижчі ешелони влади, м’яко кажучи, цього дуже не люблять. Цікаво, чи намагалися тюремники потім їх залякати, тиснути на них, шантажувати? Документальний фільм Костянтина Усова «Лук’янівка. Тюрма № 1» торкається дуже болючої теми і залишає надзвичайно багато запитань, на які знайти відповідь майже неможливо.

Дещо з тюремного жаргону Лук’янівки:
кабан – передача, яку отримують в’язні з волі;
кишка – вузький мішок, у якому передають чи тримають тюремну пошту або запаси;
коняка або кінь – вантаж, який курсує між камерами або через вікна;
ноги – посередники;
общак – резерв, із якого в’язні допомагає новачкам або бідним;
         тубхата – відділення, для в’язнів, хворих на туберкульоз;

Адам Лозинський, студент 6 курсу УАД, учасник Дискусійного клубу

Немає коментарів:

Дописати коментар