Студенти факультету журналістики Львівського національного університету ім.І.Франка беруть уроки із революцій держав-сусідів
Вже традиційно студенти факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка обрали тему для обговорення у Дискусійному клубі, який виник, як продовження розмов-роздумів Літньої школи журналістики газети «День». Груднева тема – “Від празької весни до солідарності. Ретроспектива революцій”. Нагадаємо, що напередодні студенти зіставляли політичні досвіди України та Грузії. Тема – невипадкова, оскільки сьогодні, зважаючи на останні події в українському соціумі, розуміємо, що нам потрібно звертатись до історії, щоб не повторювати помилок минулого.
Оксана Коваль, V курс факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка
Перш ніж заглиблюватися в українське сьогодення і роздуми над можливими причинами саме такого теперішнього, пірнімо в історичні передумови сучасності двох країн-сусідок України. А передумови ці складалися ще у буремні ( для Чехословаччини ) 60-ті. Чехословаччина, яка була однією із країн-учасниць Варшавського договору почала становити загрозу для гегемонії СРСР в цих країнах – адже своїм лібералізмом суперечила диктаторству Союзу.
Пульсація політики лібералізації в Чехословаччині за сприяння Александра Дубчека (один із її ініціаторів і, водночас, політичний діяч) спричинила введення військ країн Варшавського договору на чолі з СРСР на територію держави з метою припинення реформ Празької весни (операція “Дунай”). Лідер СРСР - Леонід Брежнєв – не хотів «втрачати» Чехословаччину. Окрім того, йому було невигідно, аби серед країн соцтабору була така, яка більше схиляється до курсу лібералізації – курсу США. Тим паче, що Холодна війна на той час ще тривала.
Реформи, проголошені сподвижниками Празької весни, повинні були отримати рішучу підтримку на запланованому з’їзді Компартії Чехословаччини. З’їзд відбувся, реформи було підтримано, проте, період політичного вільнодумства закінчився вже через декілька днів. В ніч з 20 на 21 серпня 1968 в країну було введено 200 000 солдатів і 5000 танків країн Варшавського договору на чолі з СРСР. Як заявляли на шпальтах українського щоденника “Cвобода” – “Москва намагалася припинити демократизацію Чехословаччини відкритою агресією і танками та гарматами”.
Західні країни обмежилися лише критикою дій радянської влади. В умовах військової могутності Союзу Рад в центрально-східній Європі вони були не здатні щось протиставляти. В самому ж СРСР знайшлося безліч людей, котрі протестували проти введення радянських військ до Чехословаччини. Проте, на них чекав осуд з боку влади, який часто супроводжувався арештами протестантів. Наслідком же окупації території Чехословаччини стала масова еміграція – в основному висококваліфікованих працівників.
Вацлав Гавел, «мешканець Абсурдистану», здолав цю країну несусвітності та безглуздості. Був драматургом і не волів ставати дисидентом. Сам того не бажаючи – створив собі ім’я політика, який (як він сам казав) “немовби між ділом, мабуть, у вільний час пише до того ж іще якісь театральні п’єси». Після того, як комуністичний (!) парламент обрав його президентом, справдилися давні передбачення Гавела: “Суспільство – це загадковий багатоликий звір з прихованими можливостями. Вкрай необачно вірити тій личині, яку воно має наразі. Ніхто не знає – що причаїлося в думках людей”. Ця людина належала до реалістичних романтиків. З його слів – “Ми усвідомили, що закінчилася поезія, почалася проза”. І якщо розглядати революції в Європі в контексті переймання досвіду для України, то, безсумнівно, саме усвідомлення необхідності діяти, брати в свої руки всю відповідальність – це те, чого так бракує нашим політикам. Найцікавіша гра, яка починається опісля кожних виборів та благополучного визначення їх переможців – це звинувачення попередників у тому, що завели країну у глухий кут. Є в тім частина правди. Адже, як показує практика, політики, дібравшись до чиновницького крісла, служать рідній країні та виборцям за принципом – “після нас – хоч потоп”. Окрім того, слово політика часто асоціюється зі словом демагогія.
Часто обранці не можуть перейти від передвиборних високих гасел до конкретних, дещо приземлених дій. Сповідування економічного патріотизму – мабуть найприйнятніше для всіх українців. Але ж це не означає, що на ньому можна спекулювати. Виголошення нереальних гасел із оправданням лиш в тім, що вони економічні – нісенітниця, і якщо вона надмірна, то на неї не клює навіть народ. Гавел усвідомлював, що закінчився карнавал і почалася буденщина. Про демагогію та безглузді ( хоча й не позбавлені високості ) балачки писав ще Франко.
Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала,
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала.
Бо твій патріотизм –
Празнична одежина,
А мій - то труд важкий,
Гарячка невдержима.
Добре, якщо патріотизм починається із простих речей. Із того, що йдучи містом українець не насмілиться кинути пляшку з-під пива на землю. Насправді, щось зробити для країни можна завжди. Часто лжепатріоти зупиняються на височінних промовах, думаючи, що вже досягли піку свого патріотизму. Насправді ж, вони ще і не починали бути патріотами. Патріотизм – це коли не словом, а ділом. Як би тривіально не звучало, але є в тім сенс.
Перейдімо до іншої країни, чий досвід для України міг би послужити прикладом – Польщі чи Чехії? У Польщі основою для формування опозиції там був робітничий рух. Протестуючі були невдоволені різким зростом цін на товари найвищої необхідності. Тодішня влада могла чекати допомоги хіба що від СРСР. Проте офіційна Москва на той час була зайнята проведенням Олімпіади-1980 та інтервенцією до Афганістану. “Солідарність” стала першим у країнах радянського блоку незалежним громадським рухом у формі професійної спілки. До неї належав кожен третій дорослий поляк. Під тиском з одного боку СРСР, з іншого — через прагнення за всяку ціну зберегти панування комуністів (Польської Об'єднаної Робітничої Партії) владу в країні захопила група військових на чолі з міністром оброни Польщі генералом Войцехом Ярузельським. 8 жовтня 1982 через запровадження нового Профспілкового закону «Солідарність» було повністю заборонено. Відтак, вона перейшла у підпілля.
Ще Олександр Солженіцин висловився про важливість ролі поборника “Солідарності” - Леха Валенси в історії Польщі: “Ми всі в боргу перед Валенсою. Більше, ніж це усвідомлюють, можливо, сьогодні в Європі”. Коли до цеху верфі, на якій працював Валенса, прийшли партійні функціонери і повідомили про сумну необхідність підвищення цін на основні продовольчі товари, в цей критичний момент Лех Валенса зумів очолити бунт проти такого підвищення цін. Бунтівники не висовували жодних вимог для себе, а протестували тільки із солідарності зі страйкарями інших підприємств. Згодом – очолив національну комісію “Cолідарність”. Коли ж 13 грудня 1981 року усіх лідерів “Солідарності” було затримано, впродовж масових протестів загинуло кількадесят людей. Валенса, як з місць інтернування, так і на волі закликав виключно до мирних методів боротьби. У 1990 році, 22 грудня виголосив присягу президента Польщі, здобувши 72% прихильників. Саме за часів правління Валенси була проведена шокова терапія – коли швидко й рішуче були проведені необхідні ринкові перетворення, закладено основи поступального розвитку польської економіки на нових засадах.
Впродовж грудня учасники Дискусійного клубу мали змогу переглянути короткометражки, присвячені епосі «Солідарності», а також подискутувати про уроки цих революцій для України із ужгородським політологом – Антоніною Стряпко.
Тому ми попросили студентів поділитися зрізами своїх роздумів.
Мар’яна Болобан, студентка I курсу факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка
Лех Валенса і Вацлав Гавел – це дві протилежні одна одній постаті: один з них звичайний електрик, а інший драматург, дисидент; один народився в сім’ї робочого, інший – в одній з найбагатших родин Чехословаччини. Але об’єднує їх те, що у тяжкий час злому політичної системи комуністичних режимів, для своїх держав вони стали воїнами-визволителями, змогли згуртувати навколо себе народ і скерувати його на рішучі дії.
Саме це для нас, українців, є вічною проблемою – об’єднатися та вибрати слушний момент для опору. Але се зовсім не значить, що наша, здобута 1991 року, незалежність є лише результатом «хвилі революцій», що накрила тогочасний СРСР. Ми ніколи не припиняли боротися. Свідченням цього є: створення УНР на початку 20 ст., функціонування ОУН-УПА до, після і під час Другої світової війни, рух «шістдесятників». Радянська влада розстрілювала українську інтелігенцію, морила голодом народ, але це не припинило боротьби. Тому абсурдно свідчити, що незалежність Україні була подарована, насправді ми йшли до неї набагато довше, ніж тривали страйки «Солідарності» чи Оксамитова революція. Тому, хто і в кого перейняв спрагу до свободи: ми у них чи вони у нас – це ще питання.
Соломія Буй, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка
Допоки народ не буде готовим до пошуку істини у власній історії, не навчиться не розчаровуватись після поразок, а аналізувати помилки, доти ідея пошуку лідера є безглуздою і беззмістовною. Україну зможуть "розбудити" лише реформи, однак національно сліпий народ не може об'єктивно оцінити жодної реформи. Коли ми усвідомимо потребу революції інтелектуальної чи політичної, будемо готовими до її наслідків, тоді зможемо скористатись досвідом країн, які колись опинились в подібних ситуаціях. Зважаючи на ситуацію в Україні - екстраполювати досвід Оскамитової революції та "Солідарності", зважаючи на риси та якості тамтешніх лідерів - формувати власного.
Іноді виникає думка, що українці не були готовими і до Незалежності. Однак, не думаю, що акт її проголошення був спровокований "ефектом доміно". Народ прагнув цього, але, як виявилось, не знав, що з тим робити. Цю ситуацію вдало описав В.Гавел: “Романтика боротьби, революції, політичних лозунгів та закликів минула, а їй на зміну прийшла рутинна щоденна робота над втіленням слів, до якої ніхто не був готовим”.
Однак, як на мене, не можна цілком переймати досвід будь-якої з країн, навіть якщо між двома історіями можна провести паралелі, адже ніхто не гарантує такого ж результату революції.
Поява лідера є виправданою лише в країні, де є нація, об'єднана єдиною ідеєю. Якого провідника не пропонували б Україні, якого б Вацлава Гавела чи Леха Валенсу ми не виховали для себе, поки немає історичної самоідентифікації - не буде сильної демократичної держави.
Ярослав Назар, студент ІІІ курсу факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка
Валенса став своєрідним месією для Польщі з одної простої причини – він був рівний з іншими. Валенса – робітник, електрик. Для пересічного поляка він був «своїм»: жив на ту ж заробітну плату, працював ту ж робочу зміну, що і інші. Валенса не з історій інших знав всі проблеми польського народу, тому той і підтримав його.
«Празька весна», а згодом і «Солідарність» показали, що СРСР не може цілком винищити прагнення свободи у людей. Рано чи пізно, але люди піднімуться і почнуть боротись за свою свободу. Все ж, маємо бути чесними з собою і визнати, що в Україні не було такого підйому протестних настроїв у населення. Попри створення у 1976 Гельсінської Спілки нічого не змінилось. Красномовними з цього приводу є слова Василя Стуса: «Гельсінський рух схожий на немовля, що збирається говорити басом». Цей рух не став тим рушієм для супротиву, тому система його і поглинула.
Чи стало здобуття Україною незалежності усвідомленим рішенням чи ми пішли за інерцією з іншими країнами? Важко відповісти. Якщо поглянути зверху, то історичні передумови свідчать про те, що Україна завжди свідомо боролась за свою свободу. Радянський союз спочатку у листопаді 1937 розстріляв національно свідому українську інтелігенцію, а згодом, у повоєнних роках, придушив залишки свідомого населення. Це, можливо, і стало причиною того, що у другій половині двадцятого століття боротьба за свободу перемістилась з України на Захід. Звісно, події, котрі охопили Чехію і Польщу дали потужний приклад для України. Позаяк, населення, отримавши такий заряд енергії, почало боротись за самостійну Україну. Захід пробудив жителів нашої держави. Тому я б не розділяв здобуття незалежності на свідоме і здобуття її за інерцією. Вони йшли разом, у комплексі.
Матеріал підготувала Варвара Трофименко
Вже традиційно студенти факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка обрали тему для обговорення у Дискусійному клубі, який виник, як продовження розмов-роздумів Літньої школи журналістики газети «День». Груднева тема – “Від празької весни до солідарності. Ретроспектива революцій”. Нагадаємо, що напередодні студенти зіставляли політичні досвіди України та Грузії. Тема – невипадкова, оскільки сьогодні, зважаючи на останні події в українському соціумі, розуміємо, що нам потрібно звертатись до історії, щоб не повторювати помилок минулого.
Оксана Коваль, V курс факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка
Перш ніж заглиблюватися в українське сьогодення і роздуми над можливими причинами саме такого теперішнього, пірнімо в історичні передумови сучасності двох країн-сусідок України. А передумови ці складалися ще у буремні ( для Чехословаччини ) 60-ті. Чехословаччина, яка була однією із країн-учасниць Варшавського договору почала становити загрозу для гегемонії СРСР в цих країнах – адже своїм лібералізмом суперечила диктаторству Союзу.
Пульсація політики лібералізації в Чехословаччині за сприяння Александра Дубчека (один із її ініціаторів і, водночас, політичний діяч) спричинила введення військ країн Варшавського договору на чолі з СРСР на територію держави з метою припинення реформ Празької весни (операція “Дунай”). Лідер СРСР - Леонід Брежнєв – не хотів «втрачати» Чехословаччину. Окрім того, йому було невигідно, аби серед країн соцтабору була така, яка більше схиляється до курсу лібералізації – курсу США. Тим паче, що Холодна війна на той час ще тривала.
Реформи, проголошені сподвижниками Празької весни, повинні були отримати рішучу підтримку на запланованому з’їзді Компартії Чехословаччини. З’їзд відбувся, реформи було підтримано, проте, період політичного вільнодумства закінчився вже через декілька днів. В ніч з 20 на 21 серпня 1968 в країну було введено 200 000 солдатів і 5000 танків країн Варшавського договору на чолі з СРСР. Як заявляли на шпальтах українського щоденника “Cвобода” – “Москва намагалася припинити демократизацію Чехословаччини відкритою агресією і танками та гарматами”.
Західні країни обмежилися лише критикою дій радянської влади. В умовах військової могутності Союзу Рад в центрально-східній Європі вони були не здатні щось протиставляти. В самому ж СРСР знайшлося безліч людей, котрі протестували проти введення радянських військ до Чехословаччини. Проте, на них чекав осуд з боку влади, який часто супроводжувався арештами протестантів. Наслідком же окупації території Чехословаччини стала масова еміграція – в основному висококваліфікованих працівників.
Вацлав Гавел, «мешканець Абсурдистану», здолав цю країну несусвітності та безглуздості. Був драматургом і не волів ставати дисидентом. Сам того не бажаючи – створив собі ім’я політика, який (як він сам казав) “немовби між ділом, мабуть, у вільний час пише до того ж іще якісь театральні п’єси». Після того, як комуністичний (!) парламент обрав його президентом, справдилися давні передбачення Гавела: “Суспільство – це загадковий багатоликий звір з прихованими можливостями. Вкрай необачно вірити тій личині, яку воно має наразі. Ніхто не знає – що причаїлося в думках людей”. Ця людина належала до реалістичних романтиків. З його слів – “Ми усвідомили, що закінчилася поезія, почалася проза”. І якщо розглядати революції в Європі в контексті переймання досвіду для України, то, безсумнівно, саме усвідомлення необхідності діяти, брати в свої руки всю відповідальність – це те, чого так бракує нашим політикам. Найцікавіша гра, яка починається опісля кожних виборів та благополучного визначення їх переможців – це звинувачення попередників у тому, що завели країну у глухий кут. Є в тім частина правди. Адже, як показує практика, політики, дібравшись до чиновницького крісла, служать рідній країні та виборцям за принципом – “після нас – хоч потоп”. Окрім того, слово політика часто асоціюється зі словом демагогія.
Часто обранці не можуть перейти від передвиборних високих гасел до конкретних, дещо приземлених дій. Сповідування економічного патріотизму – мабуть найприйнятніше для всіх українців. Але ж це не означає, що на ньому можна спекулювати. Виголошення нереальних гасел із оправданням лиш в тім, що вони економічні – нісенітниця, і якщо вона надмірна, то на неї не клює навіть народ. Гавел усвідомлював, що закінчився карнавал і почалася буденщина. Про демагогію та безглузді ( хоча й не позбавлені високості ) балачки писав ще Франко.
Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала,
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала.
Бо твій патріотизм –
Празнична одежина,
А мій - то труд важкий,
Гарячка невдержима.
Добре, якщо патріотизм починається із простих речей. Із того, що йдучи містом українець не насмілиться кинути пляшку з-під пива на землю. Насправді, щось зробити для країни можна завжди. Часто лжепатріоти зупиняються на височінних промовах, думаючи, що вже досягли піку свого патріотизму. Насправді ж, вони ще і не починали бути патріотами. Патріотизм – це коли не словом, а ділом. Як би тривіально не звучало, але є в тім сенс.
Перейдімо до іншої країни, чий досвід для України міг би послужити прикладом – Польщі чи Чехії? У Польщі основою для формування опозиції там був робітничий рух. Протестуючі були невдоволені різким зростом цін на товари найвищої необхідності. Тодішня влада могла чекати допомоги хіба що від СРСР. Проте офіційна Москва на той час була зайнята проведенням Олімпіади-1980 та інтервенцією до Афганістану. “Солідарність” стала першим у країнах радянського блоку незалежним громадським рухом у формі професійної спілки. До неї належав кожен третій дорослий поляк. Під тиском з одного боку СРСР, з іншого — через прагнення за всяку ціну зберегти панування комуністів (Польської Об'єднаної Робітничої Партії) владу в країні захопила група військових на чолі з міністром оброни Польщі генералом Войцехом Ярузельським. 8 жовтня 1982 через запровадження нового Профспілкового закону «Солідарність» було повністю заборонено. Відтак, вона перейшла у підпілля.
Ще Олександр Солженіцин висловився про важливість ролі поборника “Солідарності” - Леха Валенси в історії Польщі: “Ми всі в боргу перед Валенсою. Більше, ніж це усвідомлюють, можливо, сьогодні в Європі”. Коли до цеху верфі, на якій працював Валенса, прийшли партійні функціонери і повідомили про сумну необхідність підвищення цін на основні продовольчі товари, в цей критичний момент Лех Валенса зумів очолити бунт проти такого підвищення цін. Бунтівники не висовували жодних вимог для себе, а протестували тільки із солідарності зі страйкарями інших підприємств. Згодом – очолив національну комісію “Cолідарність”. Коли ж 13 грудня 1981 року усіх лідерів “Солідарності” було затримано, впродовж масових протестів загинуло кількадесят людей. Валенса, як з місць інтернування, так і на волі закликав виключно до мирних методів боротьби. У 1990 році, 22 грудня виголосив присягу президента Польщі, здобувши 72% прихильників. Саме за часів правління Валенси була проведена шокова терапія – коли швидко й рішуче були проведені необхідні ринкові перетворення, закладено основи поступального розвитку польської економіки на нових засадах.
Впродовж грудня учасники Дискусійного клубу мали змогу переглянути короткометражки, присвячені епосі «Солідарності», а також подискутувати про уроки цих революцій для України із ужгородським політологом – Антоніною Стряпко.
Тому ми попросили студентів поділитися зрізами своїх роздумів.
Мар’яна Болобан, студентка I курсу факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка
Лех Валенса і Вацлав Гавел – це дві протилежні одна одній постаті: один з них звичайний електрик, а інший драматург, дисидент; один народився в сім’ї робочого, інший – в одній з найбагатших родин Чехословаччини. Але об’єднує їх те, що у тяжкий час злому політичної системи комуністичних режимів, для своїх держав вони стали воїнами-визволителями, змогли згуртувати навколо себе народ і скерувати його на рішучі дії.
Саме це для нас, українців, є вічною проблемою – об’єднатися та вибрати слушний момент для опору. Але се зовсім не значить, що наша, здобута 1991 року, незалежність є лише результатом «хвилі революцій», що накрила тогочасний СРСР. Ми ніколи не припиняли боротися. Свідченням цього є: створення УНР на початку 20 ст., функціонування ОУН-УПА до, після і під час Другої світової війни, рух «шістдесятників». Радянська влада розстрілювала українську інтелігенцію, морила голодом народ, але це не припинило боротьби. Тому абсурдно свідчити, що незалежність Україні була подарована, насправді ми йшли до неї набагато довше, ніж тривали страйки «Солідарності» чи Оксамитова революція. Тому, хто і в кого перейняв спрагу до свободи: ми у них чи вони у нас – це ще питання.
Соломія Буй, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка
Допоки народ не буде готовим до пошуку істини у власній історії, не навчиться не розчаровуватись після поразок, а аналізувати помилки, доти ідея пошуку лідера є безглуздою і беззмістовною. Україну зможуть "розбудити" лише реформи, однак національно сліпий народ не може об'єктивно оцінити жодної реформи. Коли ми усвідомимо потребу революції інтелектуальної чи політичної, будемо готовими до її наслідків, тоді зможемо скористатись досвідом країн, які колись опинились в подібних ситуаціях. Зважаючи на ситуацію в Україні - екстраполювати досвід Оскамитової революції та "Солідарності", зважаючи на риси та якості тамтешніх лідерів - формувати власного.
Іноді виникає думка, що українці не були готовими і до Незалежності. Однак, не думаю, що акт її проголошення був спровокований "ефектом доміно". Народ прагнув цього, але, як виявилось, не знав, що з тим робити. Цю ситуацію вдало описав В.Гавел: “Романтика боротьби, революції, політичних лозунгів та закликів минула, а їй на зміну прийшла рутинна щоденна робота над втіленням слів, до якої ніхто не був готовим”.
Однак, як на мене, не можна цілком переймати досвід будь-якої з країн, навіть якщо між двома історіями можна провести паралелі, адже ніхто не гарантує такого ж результату революції.
Поява лідера є виправданою лише в країні, де є нація, об'єднана єдиною ідеєю. Якого провідника не пропонували б Україні, якого б Вацлава Гавела чи Леха Валенсу ми не виховали для себе, поки немає історичної самоідентифікації - не буде сильної демократичної держави.
Ярослав Назар, студент ІІІ курсу факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка
Валенса став своєрідним месією для Польщі з одної простої причини – він був рівний з іншими. Валенса – робітник, електрик. Для пересічного поляка він був «своїм»: жив на ту ж заробітну плату, працював ту ж робочу зміну, що і інші. Валенса не з історій інших знав всі проблеми польського народу, тому той і підтримав його.
«Празька весна», а згодом і «Солідарність» показали, що СРСР не може цілком винищити прагнення свободи у людей. Рано чи пізно, але люди піднімуться і почнуть боротись за свою свободу. Все ж, маємо бути чесними з собою і визнати, що в Україні не було такого підйому протестних настроїв у населення. Попри створення у 1976 Гельсінської Спілки нічого не змінилось. Красномовними з цього приводу є слова Василя Стуса: «Гельсінський рух схожий на немовля, що збирається говорити басом». Цей рух не став тим рушієм для супротиву, тому система його і поглинула.
Чи стало здобуття Україною незалежності усвідомленим рішенням чи ми пішли за інерцією з іншими країнами? Важко відповісти. Якщо поглянути зверху, то історичні передумови свідчать про те, що Україна завжди свідомо боролась за свою свободу. Радянський союз спочатку у листопаді 1937 розстріляв національно свідому українську інтелігенцію, а згодом, у повоєнних роках, придушив залишки свідомого населення. Це, можливо, і стало причиною того, що у другій половині двадцятого століття боротьба за свободу перемістилась з України на Захід. Звісно, події, котрі охопили Чехію і Польщу дали потужний приклад для України. Позаяк, населення, отримавши такий заряд енергії, почало боротись за самостійну Україну. Захід пробудив жителів нашої держави. Тому я б не розділяв здобуття незалежності на свідоме і здобуття її за інерцією. Вони йшли разом, у комплексі.
Матеріал підготувала Варвара Трофименко
Немає коментарів:
Дописати коментар