четвер, 12 лютого 2015 р.

До вічного миру



 










У статті ми розглянемо погляди Іммануїла Канта, Льва Толстого та торкнемось поетичних переживань поета Маяковського. Також наведемо деякі розмірковування на тему війни і миру інших представників літературно-філософського  світу.


До вічного миру…  Такий напис Кант вгледів на табличці поряд із зображеним на ньому кладовищем. Символічно. Як і співзвуччя німецьких слів “friedhof” (кладовище) і “frieden” (мир), яке відзначив запрошений дискусійниками на чергове засідання історик філософії Андрій Дахній.  Мир можливий лише на кладовищі. У будь-якому разі без останнього не буває першого.
Так, Кант пише:  «Винищувальна війна, у котрій можуть бути знищені обидві сторони, а разом із ними і всяке право, привела б до вічного миру лише на гігантському кладовищі людства” [3, ст. 11].
Війна – особиста справа правителів, які задля власних цілей використовують народ. Коваль, у якого є кліщі (народ), не стане витягати руками із вугілля розпечене залізо” [3, ст. 19]
Філософ роздумує над першопричинами воєн. Їх розглядає як засіб здобування вигідних територій з точки зору харчування, побуту, розташування. Природа використовує це явище для повсюдного заселення землі. Адже на планеті є багато територій не придатних для проживання. Тут і починає діяти так би мовити право сильного, а саме витіснення на такі землі слабших [3, ст 29]. Хоча, такий тип мислення криміналіст Чезаре Ломброзо відніс би до варварського (або атавістичного). Бо він, на відміну від цивілізованого (або еволюційного) типу поведінки ґрунтується на законі фізичної сили а не на раціо [4, ст. 44]. Хоча, як на мене, більшість із загарбницьких воєн можна віднести до категорії варварських, які свої “цивілізовані” цілі використовують лише для прикриття. Інша справа – війни захисні. Такий поділ – на загарбницькі і захисні зробив обговорюваний нами Іммануїл Кант. Останні, тобто захисні, він відносив до категорії справедливих.
Філософ, дивлячись на згадану нами у першому абзаці табличку, питав себедо кого звернене це співставлення миру та кладовища? До правителів, які ніяк не можуть насититись війною чи до філософів, яким лише сниться цей солодкий сон?
До слова, поняття мир у Канта дорівнювало поняттю вічний мир. Ба більше. Словосполучення вічний мир він відносив до плеоназмів, вважав абсурдним. Якщо це мир, то він у будь-якому разі вічний. Мир, закріплений мирним договором, який допускає можливість розгортання нової війни, миром вважати не можна. Такий стан – лише перемиря.
У праці До вічного миру порівнює такі поняття, як політика і мораль. Обєднує їх у антагоністичну у відношенні до права пару. Якщо політика – це практичне вчення про право, то мораль – теоретичне.  Викристалізовуються два поняттяполітичний мораліст і моральний політик. Моральний політик встановлює принципи державної мудрості, які співставляються із мораллю. Політичний же мораліст виковує мораль, яка спрямована на вигоду державного діяча [3, ст 39].
Якщо говорити про протиставлення, висвітлені у Кантовій праці, треба згадати ще про спір факультетів – філософського і юридичного. І хоча саме цьому питанню вчений присвячує окрему статтю з однойменною назвою ( Спір факультетів), у рамках розглядуваної нами праці він все ж веде мову й про цих противників. Так, класу юристів, що найчастіше наближений до влади, він приписує лише застосовницькі функції щодо законів. Класу ж філософів – пізнавати, досліджувати ці закони [3, ст. 35]. Чи багато філософів сидять у нинішніх парламентах світу? Зважаючи на кількість загарбницько-варварських воєн – ні. Але тут дві сторони медалі. Кант пише, що, здобуваючи владу, філософи зазвичай втрачають свій хист. І взагалі – якщо філософ пішов у політику – це не справжній філософ. Але й це твердження не абсолютне у своїй правоті. Тут теж дві сторони медалі.
З одного боку, споглядальницьке відсторонене ставлення до народного життя не штовхає філософа розгубити свій дар і поринути у рутину, політиканство, а з іншого – воно є проявом егоцентризму і небажання застосовувати свій дар задля покращення життя простого люду. Згадаймо бодай Гру в бісер Германа Гессе. Учні вищої філософської школа Касталії також  вели відсторонене життя [6, ст. 180, 317]. Однак їх вище проживання оплачувала держава. Нерідко, мабуть, коштом мирських людей, яким, певно, нелегко давалась копійчина, або з допомогою урізання коштів, спрямованих на воєнні потреби.  Війни також не зачіпали споглядальницького існування касталійців. Серед цих високочолих мудреців не було вояків. І це добряче псує їх репутацію напівбожеств. Однак не було серед них і правителів. Варто зазначити, що Касталія Гессе з її відірваними від світу і від влади філософами – протиставлення “Державі” Платона, в якій суспільство було поділене на три начала – ремісників, воїнів та філософів. І, за законом справедливості, саме останньому началу (філософам) належало правити.
Далі проводимо паралель із Імануїлом Кантом. Він, як і середньостатистичний касталієць, на війні також не був. Однак цікавився ходом війни, яка точилася і у ті часи, яким випала честь бути його сучасністю. У так званих  рекомендаціях до договору про вічний мир він пише, що постійні армії повинні з часом зникнути. Бо їх утримання стає затратним і обтяжливим. Тому, аби розрядити обстановку, починається війна.
Таке утримання армій Кант диференціює із добровільним періодичним навчанням громадян поводженню зі зброєю з метою захистити себе в разі нападу ззовні.
Стан миру  між сусідами – неприродній. Тому його потрібно встановити. Однак такий мирний договір він співставляє з мирним союзом. Якщо метою договору є кінець війни чи встановлення пермир’я, то метою мирного союзу є покласти кінець всім війнам і назавжди.
Одним із елементів, вічного миру, чи, краще сказати, рекомендацією для встановлення цього миру називає республіканський устрій. Такий устрій відкриває перспективу вічного миру, оскільки для вирішення питання – бути чи не бути війні спитають народ а не монарха. А народ добре подумає перш ніж розпочати таку авантюру. Бо ж всі недоліки війни, такі, як велика кількість смертей, голод, бідність, та інші впадуть на плечі саме народу. За монархічної форми правління ситуація буде зовсім іншою. Тирана війна не позбавить звичних справ. Таких, як бенкети, свята, полювання. Тому він може відважитись на неї як на звеселяючу прогулянку із найбільш незначних причин”[3, ст. 16].
Лев Толстой писав свою фундаментальну працю Війна і мир із життєвого досвіду. Так, наш лектор, Андрій Дахній, - філософ, якого ми запросили для обговорення цієї теми відзначив, що Лев Миколайович добре провів паралель між зачинателями війни і, так би мовити, знаряддям цих зачинателів – рядовими солдатами. Ось прекрасна смерть! – каже Наполеон, коли, прогулюючись полем битви бачить князя Болконського, що став жертвою бою [1, розділ XIX]. Рідко якого Болконського в історію вкарбовує письменник. Більшість Болконських кануть у небуття. Історія не згадає їх. А імя Наполеона вже століття гримить з уст кожного, хто задумає поговорити про війни. Та чи справедлива історія у такій дії?



Про роль “маленької людини” у великій війні висловився і Жан-Поль Сартр у своїй кінорецензії на фільм Андрія Тарковського “Іванове дитинство”: “Людство йде до своєї мети, ті, хто виживе, досягнуть її, однак цей маленький мрець, крихітний зародок, зметений історією, залишиться як питання, на яке нема відповіді.  Його загибель нічого не змінює, але змушує побачити нас навколишній світ зовсім по-іншому” [10]



Ці криваві ігрища, що возносять до, нехай омитих кровю, але вершин, одних і вкидають у бездну інших, несправедливо розставляють пріоритети. Толстой писав, що якби Наполеон, цар Олександр, англійська палата лордів та принц Ольденбурзький зуміли домовитись, то кров невинних людей не пролилася б. [1, том 3, розділ 3]
Водночас він у своїх роздумах підводить нас до поняття циклічності історії, порівнюючи падіння яблука із розгортанням війни: “Коли дозріло яблуко і падає, - чому воно падає? Тому, що діє сила земного тяжіння, тому, що висихає гілка, тому, що його висушує сонце, тому, що воно важчає, вітер стрясає його чи тому, що хлопчині, який стоїть внизу, хочеться його з’їсти?”[1, том 3, розділ 1]
Ці слова не дозволяють зачислити їх автора до прихильників війни, таких, як, наприклад, Габреіеле ДАннунціо, однак до тих, хто визнає війну природнім процесом, якого уникнути не можливо – так, певною мірою. Тут варто згадати слова У. Еко з його есею “Осмислюючи війну”: “Нинішній світ бачить війну іншими очима. Не так, як її бачили люди на початку століття. І якщо сьогодні хтось говоритиме про війну, як про єдино можливу гігієну світового масштабу, він потрапить не в історію літератури ( як Д’Аннунціо), а в історію психіатрії”. [8 ст. 11] Війна, як зазначає Еко, поняття того ж штибу, що й кровна помста чи принцип таліону (“око за око”), сьогодні сприймається негативно, хоча у давні часи вважалася нормою. Але що тільки в давні часи не вважалося нормою – згадати бодай ордалії, так званий “суд божий”, коли зв’язану людину кидали у воду – якщо вона тонула, то визнавалась невинною, бо вода, чиста стихія, буцімто не прийме нічого брудного, тобто грішного. Якщо ж людина виживала – це ставало доказом її вини і її все одно страчували. Як бачимо, такі прояви правосуддя не мають нічого спільного ні із судом (в ідейному значенні цього слова), ні з Богом.
Однак, повернімось до теорії циклічності воєн. Яблука падають, війни розгортаються. Чому повторюються періоди “будівництва заради знищення” і “знищення заради будівництва”?
Толстой констатує, що війна набула ознак повторюваності, вписалась у парадигму циклічності історії. Таку теорію висунув згодом і Арнольд Дж. Тойнбі у своїй фундаментальній праці “Дослідження історії”. Так, він аналізує історію Великобританії та виділяє за останні чотири століття цикли тривалістю у сто років, які щораз увінчуються війною. Щоправда, слід відзначити, що задля стрункості своєї системи він бере до уваги не всі воєнні конфлікти Англії, а лише ті, які називає “велики війнами”. Це іспанська Армада 1588 року; війна із Францією часів Людовіка XIV (битва при Хохштадті) – 1704-го; наполеонівська війна 1815-го (Ватерлоо); конфлікт із Німеччиною часів Вільгельма II (1918 року) із рецидивом у добу Гітлера (Нормандія 1944-го) [11, ст. 250 - 252].
Спробуймо проаналізувати й українську історію. Вітчизняний цикл війни ще більш песимістичний. Якщо тривалість британського циклу -100 років, то українського – 50, тобто вдвічі частіше. Така теорія не претендує на абсолютність, адже задля стрункості системи я упустила деякі воєнні конфлікти меншого розмаху, але тенденція до повторюваності щопівстоліття все одно проглядається. Особливо в останні 200 років.
Без сумніву, важливу роль наявності такої різниці (між Великобританією та Укаїною)  відіграє розташування. Великобританія – острівна країна, відділена від потенційних нападників водоймами. Україна ж має такий бар’єр лише на півдні. Окрім того, розташування у серці Європи часто робить її одним із найактивніших театрів воєних дій.  









1240
Золота Орда захопила більшу частину українських земель
1340
Польський король Казимир здійснив похід на Галичину
1501-1503
Литовсько-московська війна
1450-1556
Здійснено близько 80 походів кримських татар на Україну
1657
Початок визвольної боротьби Богдана Хмельницького
1708 - 1713
Північна війна  на території України
1768, 1787
Російсько-турецькі війни, зокрема, на території України
1812
Наполеонівське вторгнення у Росію
1853-56
Кримська війна
1914-1918
Перша світова
1939-1945
Друга світова
1914
Російська окупація


Як бачимо з вищенаведеної таблиці, початок циклу (окрім перших трьох пунктів), зазвичай припадає або на перші п'ятнадцять років нового століття або на період середини століття (+/- 10 років). То чому ці періоди так нещадно повторюються? Чому історія нас не вчить і ми не навчилися передбачати і запобігати? Однак це стосується не лише української історії, але й світової. Адже якщо виходити із позиції пріоритету людських життів, то у війні нема переможців, адже кожна нація несе людські втрати. Будь-яка війна – це програш, навіть якщо ти переможець. Тож чому, зважаючи на не лише неефективність, але й шкідливість такого явище не лише для жертв, а й для зачинателів, воно досі не вкорінилося, як пише У. Еко, у колективне підсвідоме у якості табу? [8, ст 11]. Як казав хтось мудрий, не розберемося з минулим – воно відгукнеться у майбутньому.
Новітня історія України доволі суперечлива. Як суперечливий і ланцюжок причинно-наслідкових зв’язків між подіями, котрі трапилися за останні кілька років. Можливо, ця думка буде непопулярною, але автор не має претензії на її абсолютність і вона може бути висловленою. Як на мене, дії Януковича, ставленика російського президента, вкінці 2013 року були настільки жорсткими саме для того, аби спровокувати масові заворушення та підняття радикальних сил. Саме це, хаос, який можна трактувати як громадянську війну, і розвязало руки Путіну для вторгнення в Україну. Зважаючи на внутрішні суперечки в нашій країні, дозволило увійти сюди в ролі миротворця.
Тут варто зазначити, що вищесказане зовсім не означає, що я піддаю сумнівам щирість почуттів тих людей, які стояли на Майдані. Знаю з досвіду, що люди там дійсно відстоювали ідею. Справа в іншому – першорушій, який спричинив цей наслідок (Майдан) міг бути спланованим саме задля поширення безладу в країні.
Це лише теорія, але те, що це вторгнення припало на 2014 рік, тобто 100 років після початку Першої світової, дає підстави вважати, що внутрішньодержавний конфлікт вкінці 2013 року був спланованим підготовчим етапом для відкритої агресії 2014-го. Зі свого боку Росія, (яка, якщо притримуватись висловленої вище думки, організувала масові протести в Україні), звинувачує у організації цих протестів США. Цей параноїдальний страх російського президента не зовсім безпідставний. Згадаймо Другу світову. Саме США, заокеанська держава далека від кровопролиття у Європі в ті буремні часи мала неабиякий економічний зиск від війни. Адже, знаходячись далеко від основного театру воєнних дій, вони могли постачати зброю і отримувати від цього неабиякий прибуток. Російський президент має розуміти, що, намагаючись розв’язати велику війну, він лише зіграє на руку своєму найлютішому ворогу – Сполученим Штатам. В разі розгортання великої війни, а такі побоювання, зважаючи на численні порівняння довоєнних дій Гітлера і нинішніх дій Путіна, небезпідставні, великих втрат зазнає не лише українське, але й російське і європейське населення. Американці від такого конфлікту хіба виграють. Одним словом, ровязавши війну у Європі, Путін робить велику економічну послугу Обамі. Що ж стосується європейських лідерів, то вони ж мають розуміти, що у випадку ненадання реальної допомоги нині, коли війна ще не оголошена війною, вони піддають небезпеці власні країни, адже у час, коли війна нарешті буде оголошена офіційно війною, будь-яка збройна допомога вже трактуватиметься як вступ у війну. А вступ у війну з Росією європейських держав – то вже не що інше, як Третя світова… Світова війна, якій все ще можна запобігти, надавши реальну допомогу країні, яка поки що самотужки приймає на себе удар агресора.
Безглуздість будь-якого воєнного дійства не піддається сумнівам. У однойменному фільму за романом показано руйнівну силу війни. Постраждали не лише жителі загарбаних територій, але й армія самого загарбника. Вона пройшла через всю Росія, зазнавши важких випробувань, адже цар Олександр віддав указ усім жителям тікати на схід не залишаючи після себе умов для виживання – ні харчів, ні домів, ні худоби… це створило неабиякі труднощі французьким солдатам. Недаремно Толстой вклав в уста Наполеона фразу “varse чи не varse la sang de ses peoples?” ( проливати чи не проливати кров свого(!) народу?)




 Французькі солдати  йшли вже спустошеними містами й селами і залишали й по собі руїну. А все заради чого? Заради руйнації.
Як показує досвід, руйнації бувають двох видів – руйнація заради руйнації і руйнація заради будівництва. Більшість із них починаються у якості других, однак зазвичай завершуються у якості перших. Руйнація заради руйнації.
Маяковський якось написав:

Никто не просил
Чтоб была победа
Родине начертана.
Безрукому огрызку кровавого обеда
На черта она?” [2, 296]

Якщо одна зі сторін і отримує перемогу, а перемогу завжди хтось отримує, то якою ціною? Згадаймо “Чорний обеліск” Ремарка: “Багато інвалідів несуть плакати із написами. Несуть і сліпі, хоча самі вже ніколи не зможуть їх прочитати. “І це вдячність Батьківщини!” – написано на одному, “Ми помираємо  голоду” – на іншому. Між двома віками розвіюється білий прапор: “У наших дітей нема молока, нема мяса, нема масла. Хіба ми а це боролись? ” [7]
У своїй статті “Людське існування у горизонті смерті” запрошений у Дискусійний клуб гість роздумує над тим, наскільки спосіб сприйняття смерті впливає на обрання людиною свого modus vivendi (способу жити)[ 5 ], Простими словами, пересічні громадяни, солдати, які розуміють, що розгортання війни – це піддавання ризику смерті себе і своїх близьких, навряд чи розгорнуть війну.  Монарху ж такий страх смерті не такий близький, адже він сприймає себе як гравця, а свій народ, воїнів – як засіб для досягнення цілі. Саме ці люди підпадають під ризик померти.
У цьому контексті знову згадаймо смерть князя Болконського та реакцію на неї Наполеона. Наполеон тому й здатен захоплюватися такою героїчною смертю, що для нього, як для віддавача наказів, вона не настільки реальна, як для пересічного солдата.
Тобто ні князь Болконський ні громадяни республіки Канта не розв’язали б війни. Їхнім modus vivendi був би вічний мир.
Насамкінець відзначимо загальновідомий факт – будь-якій війні передує інформаційний етап, який зазвичай також є війною. Тільки засобами у інформаційній війні, на відміну від звичайної є не автомати, а авторучки. Перефразовуючи відому фразу не треба бомб поки є бюлетні скажемо: “не треба автоматів поки є авторучки. А на підготовчому до війни етапі, на етапі інформаційної агресії, якій меті служитиме ручка – інформаційній агресії чи інформаційному примиренню – це справа кожного. Тож, засобами встановлення вічного миру можуть бути автомати, а можуть бути авторучки.  Залежно від суб’єктів такої дії. Варвари вони чи цивілізовані…
І, насамкінець, повторю. Інформаційну війну Україна поки що програє Росії. Але не все ще втрачено. Головне – апелювати до цивілізованого, а не варвара (а обидва начала є у кожному з нас). Не треба автоматів, поки є авторучки!

                        Оксана Коваль












Література:
 1. Толстой Л. М. Війна і мир. В 4 т. Т. 3 Комент. Л. Д. Опульської. – М.Провітлення, 1987. – 287 с.
2.  Маяковський В. Вірші. Поеми. Пєси / Війна і мир. – Л.: Худож. літ., 1983. – 656 с.
3. Кант І. Твори у 8-ми томах. Том 7. До вічного миру. – М.: Чоро,1994. – 495 с.
4. Ломброзо Ч. Злочинна людина. – М.: МІДГАРД, 2005. – 877 с.
5. Дахній А. Людське існування в горизонті смерті: рефлексія екзистенційного мислення / Вісник Львівського університету. – 2005.
6. Гессе Г. Гра в бісер: роман – ХарківФоліо, 2013. – 510 с.
7. Ремарк Е. М. Чорний обеліск: роман - М.: Художня література, 1978
8. Еко У. П’ять есеїв на тему етики. Санкт-Петербург, 2003
9. Роттердамський Е. Похвала глупоті
10. Сартр Ж.-П. Іванове дитинство, 1963 рік
11.  Тойнбі А. Дослідження історії. Том 2. Пер. З англ. В. Митрофанова, П. Таращука. – К.Основи, 1995. – 406 с.
12.  Фільм “Війна і мир”. Режисер - Кінг Відор. 1956