понеділок, 15 квітня 2019 р.

З історії європейського гумору


“Корабель дурнів”, «Quo vadis»?: луврсько-вашингтонський диптих












Сатира і гумор часто були супроводом складних періодів в історії занепаду чи становлення держав. Межа дозволеного у такі етапи – доволі хитка. З одного боку, безперечним залишається те, що гумор сприяє певній розрядці надміру наелектризованих і напружених відносин. Особливо доречним він стає у випадках, коли пригнічені потоком негативних новин, реципієнти перебувають в стані прокрастинації. З іншого боку – чи завжди виправданий цей гумор і чи надмірна самоіронія не сприяє зниженню планки у сприйнятті як самого блазня, так і тих, на чию долю випала невдача бути тими, кого представляє цей персонаж. 

Розглянемо декілька літературних, кінематографічних зразків та прикладів з образотворчого мистецтва, в яких прослідковується здорова, або не дуже самоіронія. Зазвичай автори, які беруться висміювати суспільство, у якому живуть, наче ставлять перед ним дзеркало, у якому відображаються їхні пороки. 

 У платонівській “Державі" знаходимо розмірковування на нашу тему двох знаних філософів: 

«Сократ: За природою своєю чоботар повинен добре шити черевики, а в інші справи не пхатися, так само, як тесля повинен теслювати.  Про інших можна сказати те саме. 
Главкон: Мабуть»

Справедливість, переконаний Сократ, полягає в тому, що кожен має займатись своєю справою. 


Якщо екстраполювати на сьогодення, то феномен Зеленського, як блазня, однак не без освіти, до того ж, юридичної, викликає двоякі думки. Насамперед, звісно, насторожує.  Серіал з кандидатом у головній ролі, як передвиборний хід, сприяє тому, що дехто береться ставити його в один ряд із, до прикладу, президентом США Рональдом Рейганом. Знаним актором і телеведучим. Хтозна, ймовірно, планка сприйняття Зеленського, як українського Рейгана й справді підніметься. Залежно від того,  як йому, як уродженцю козацького Кривого Рогу, тобто представнику Донбасу, вдасться залагодити цілий ряд проблем, що постали на території споконвіку українських земель. Гумор, без сумніву, може бути засобом нейтралізації супротивника. Однак не завжди. 






Повернемось до прикладів із мистецтва образотворчого.

Ієронімус Босх несправедливо причислений подальшими його інтерпретаторами до лику сатириків. Достеменно невідомо ні про те, чи був його «Човен дурнів» диптихом чи триптихом, ні того, яка зі стулок була центральною. 

Затокою пливе човен без капітана. Єдиний весляр веслує ложкою. Корабельна команда викликає посмішку і подив. Ніхто не забезпечує безпеку човна і челяді. Його перетворили на бенкетну кімнату: подбали навіть про охолодження винної діжки. За столом хвацьких пісень співають монах і чорниця, що грає на лютні. Родзинкою ганебного товариства не назвемо і персонажа, який перебрав. Його нудить. Перехилившись через човен він вивергає з себе зайве у воду. 

Картина зараз сприймається як уособлення театру Абсурду. 






Сучасність можна сприймати болісно, можна з усмішкою, а можна з болісною усмішкою. Згадуються слова головної героїні монологів "Похвала Глупоті" Еразма Роттердамського Морії. 

«Будь-яка річ має два обличчя ... і обличчя ці зовсім не схожі одне з іншим. Зовні начебто смерть, а зазирни всередину - побачиш життя, і навпаки, під життям ховається смерть, під красою - неподобство, під достатком - жалюгідна бідність, під ганьбою - слава, під ученістю - неуцтво, під потужністю - убозтво, під благородством - низькість, під веселощами - сум, під успішністю - невдача, під дружбою - ворожнеча, під користю – шкода». 

Морія переконана, що нема істоти більш нещасної, аніж людина. Всі інші тварини задовольняються тими межами, в які їх уклала природа, і лише людина намагається розсунути межі свого жереба. Вона твердить, що Дурість створює держави, підтримує владу, релігію, управління і суд. Та й що таке все життя людське, як не забава Дурості?








«Мудрість робить людей боязкими, і тому на кожному кроці бачиш мудреців, які живуть в бідності, в голоді, в бруді і в нехтуванні, всюди зустрічають лише презирство й ненависть. До дурнів же ж пливуть гроші, вони тримають в своїх руках кермо державного правління і взагалі всіляко процвітають. Власні недоліки, наче торбинка за плечима: їх не побачиш». 

Нагадаємо, у побудованому у формі монологу творі головною героїнею виступає Морія (Дурість). Відкриваючи читачеві свої таємниці, перераховуючи заслуги, вихваляючи саму себе і, головне, насміхаючись над багатьма «мудрецями», у міркуваннях про своє призначення, героїня зачіпає питання мистецтва, культури, суспільного ладу і багато інших. 

Повернімось до проведення паралелей із сучасністю, згадаймо персонажа  Channel4 «Час Волдо».  Як зазначив один із акторів, це персонаж, який викликав розчарування на стенфордських виборах. 

«Йому 33. Усю його кар'єру можна розповісти навдивовижу швидко, - звертається до Волдо його опозиціонер. -  Ви були у комік-трупі, що була успішною 6 років тому. Усі давно пішли далі, але вашим найбільшими досягненням за ці 6 років стала роль кукурудзи у комерційній рекламі. Я помітив, ви притихли. А зараз ви керуєте цим ведмедем. Це може кожен. Він знущається. А коли не може видумати доречного жарту, що буває часто, він лається. Я думаю, що залучення цієї ляльки до дебатів зводить їх суть нанівець. Як і обговорення проблем. Тож, для чого це все? Йому нічого запропонувати і нічого сказати.  Доведіть, що я неправий. Говоріть, Волдо, будь ласка. Йому нічого запропонувати і нічого сказати», - після чергових кпин виступив опонент Волдо – Монро (епізод "Час Волдо", серіал "Чорне дзеркало"). 

Між Волдо і його продюсером, який зрозумів, що обранець більше не хоче забавлятись, відбувається також вельми філософська розмова, яка, мабуть, буде найбільш влучною, якщо подати прямим текстом. 

- Волдо несправжній.
- Так, але він реальніший за інших.
- Він нічого не підтримує
- Так, але він хоч не прикидається.
- Нам не потрібні політики. В нас є телефони і комп'ютери. Будь-яке рішення може виноситись на обговорення в мережу. Нехай люди голосують. Лайк, дислайк. Це справжня демократія. 
- Не знаю чи ти бачив, але найпопулярніший ролик на YouTube – це пес, що пер*ить мелодію зі щасливих днів. 
- Тепер це Волдо
- Ні, все ще пес. 
- Слухай, уяви, що ми зможемо зробити, якщо позбудемося політиків?
- Я вже все сказав. 
- Ти знаєш хто власник Волдо? Я.
- Це мій персонаж. 
- Так, але з мого шоу. Ти боїшся піти далі. Я розумію, але... іди до біса. І дивися, як я злечу.
- Він твій, але ти не зможеш бути ним. 
- Джеймі, Джеймі, Джеймі... що сталося?

Із гостем з Вашингтону Волдо і його продюсер провели розмову, яку також подамо без зайвих коментарів. 

- .... Ми знаємо, що він несправжній.
- Я справжній
- З усією повагою, але Волдо більший за вас. І ви це не приховуєте, ви команда. Чесність спрацювала. Волдо – образ, який люди не лише прийняли, а й полюбили. Наразі він неполітичний, що вже політично. Але він може донести будь-які політичні бренди, не маючи недоліків людської особистості. Під час дебатів аудиторія може гуглити кожне твердження опонента, а Волдо може критикувати і сипати жарти, що поширяться твіттером. Він ідеальний вбивця. 
- Ми не переможемо – заперечує Волдо
- Які ж ви британські? Звісно, не переможете. Ви почали непродумано. Нічого не пропонуєте, тільки заперечуєте. А ця нігілістична фраза, що демократія – це дурня, не спрацює.  Але з продуманим гаслом, що надихне зневірених і не злякає середній клас ваших виборців, ви створите глобальний, політично-розважальний продукт, якого потребують зараз люди. Він може стати всесвітнім.
- Як Прінглз? (марка чипсів) 
- Саме так.
- Це дуже цікаво, – озивається продюсер.
- Коли закінчите у Стенфорді, зможемо попрацювати у Південній Америці. Розмовляєте іспанською?
- Ми все ще лідируємо. Але якщо та річ (головний персонаж) диктує правила, то вся система – абсурдна. 

Нагадаємо, драма абсурду — напрямок у західноєвропейському мистецтві середини XX століття. В  п'єсах цього жанру світ  - мереживо безглуздих, позбавлених логіки накопичень фактів, вчинків, слів і доль. Як гласить Вікіпедія, театр абсурду «заперечує реалістичні персонажі, ситуації й всі інші відповідні театральні прийоми. Час і місце невизначені й мінливі, навіть найпростіші причинні зв'язки руйнуються. Безглузді інтриги, діалоги, що повторюються, й безцільна балаканина, драматична непослідовність дій, все має одну мету — створення казкового, а, можливо, й жахливого настрою». 





Політична система і політична кон'юнктура, за якою час від часу доводиться спостерігати – не що інше, як уособлення такого Абсурду. 

Повернімось до аналізу гумору і його різновидів. Зокрема, поговорімо про чорний гумор. Одним із найяскравіших прикладів цього жанру  є британське шоу Монті Пайтона.  Стилістика жартів, як, до прикладу, у серії «Пошуки священного Граалю" викликає двоякі враження. З одного боку, розуміння тонкощів англійського гумору: надмірна ідеалізація релігійних воєн та вознесення боротьби во ім'я Бога, супроводжувані усвідомленням незліченної кількості жертв, призводять до висміювання і заперечення такої боротьби. 

З іншого боку, слава лицарів Середньовіччя і вічна боротьба во славу Бога – не що інше, як процес, заради якого живуть і помирають. З молитвою на вустах та квіткою Дами серця на кованих обладунках. «В чому сенс?» і «заради чого?»  - при спогляданні в дещо іншому ракурсі трагікомічності життя – ці питання таки знаходять відповідь. 






Одне із сотень питань, які можна поставити, споглядаючи абсурдизм, що то розгортається, то притихає - «Quo vadis»? 

Споминаючи знаний твір Генрика Сенкевича про останні 4 роки правління Нерона, сповнені гонінням на перших християн як представників нової церкви, згадаймо слова  героїні роману Помпонії: «Хто виходить чистим із порочного кодла, їхня заслуга цінніша". Ще одна, не менш влучна цитата – «Якщо життя можна порівняти з джерелом, то бувають джерела, в яких замість води – суцільна тривога". Як читаємо в епілогах більшості рецензій на книгу – одержимим манією величі імператорам не уникнути вироку. Народного, Божого, чи чиненого Богом руками народу. 

"Quo Vadis?" – слова апостола Петра Ісусу Христу, коли учень під час гонінь імператора Нерона на перших християн покидав Рим. Христос на таке запитання відповів: «За те, що ти залишив мій народ (майже всі християни в Римі загинули за наказом імператора), я йду в Рим на друге розп'яття». (Quoniam relinqui populum Meum, Romam vado iterum crucifigi.) Апостол хотів йти з Ним (Domine, tecum veniam). «У переносному сенсі фраза «Quo Vadis?» є пропозицією (у формі питання), задуматися, чи правильно людина живе, чи туди йде у своєму житті, чи правильні її життєві цілі, цінності тощо, - гласить Вікіпедія. - Використовується також у прямому сенсі, як жартівливо-урочиста форма питання про кінцеву мету чийого-небудь руху». 

Не варто забувати, що, як пише у своєму творі "Дослідження історії" дослідник цивілізаційної теорії Арнольд Джозеф Тойнбі, «Вселенська Церква має властивість виникати за часів лихоліття, яке настає після надламу цивілізації». 






Згідно з його теорією, існує історичний ряд, що його можна схематично зобразити так:

- Первісні суспільства.
- Цивілізації першого покоління.
- Цивілізації другого покоління.
- Вселенські церкви.
- Цивілізації третього покоління.

Автор переконаний, що Церква є чимось більшим, ніж відтворювальним засобом того чи того покоління цивілізацій. 

Відштовхуючись від суджень Тойнбі, історія релігії видається єдиним поступальним процесом, на відміну від множинних і повторюваних історій цивілізацій. 

Відмінність релігії і цивілізації виявляється у різних вимірах. Як часовому, так і просторовому.  Християнство та три інші вищі релігії, яким вдалось зберегтись до XX століття, мають значно більше спорідненостей, аніж могли будь-коли мати сучасні їм цивілізації. 

Проблиск єдності одкровення, читаємо у "Дослідженні історії",  в людській свідомості зазвичай обмежений кількома поодинокими душами. Загальноприйнятий світогляд являв собою цілковиту протилежність. В офіційній концепції кожної з цих вищих релігій "світло, що світило у її власне віконце, вважалось єдино ясним світлом, а всі споріднені релігії нібито скніли в сутіні, коли не в цілковитій темряві". Від таких самих засад відштовхувалась кожна течія кожної релігії проти споріднених течій.  Нехіть різних конфесій визнати те, що вони мали спільного, й погодитися з рівноправністю одна одної, давала агностикам привід до блюзнірства.

Суспільство — це постійні переплетіння діяльності окремих людей, кожному властиво робити помилки, кожному притаманні нахили як до зла, так і до добра. «Земний світ є єпархією Царства Божого, але ця єпархія бунтівлива і, за природою речей, такою вона зоставатиметься завжди». 

Джерела: 

Франсуа Рабле, «Корабель дурнів»
Арнольд Джозеф Тойнбі, «Дослідження історії»
Генрик Сенкевич, «Quo Vadis?»
Чарлі Брукер, «Чорне дзеркало» (серіал)
«Монті Пайтон і Священний Грааль» (фільм)
Ієронімус Босх «Човен дурнів»
Еразм Роттердамський, «Похвала Глупоті»
Платон, «Держава»



Матеріал підготувала Варвара Трофименко 





Немає коментарів:

Дописати коментар