Автори розмислів: Адам Лозинський та Олег Твердь
Що ми знаємо про хіпі і
ким вони для нас є? Мирні створіння, які носять довге волосся, фенечки, нікого
не чіпають, прагнуть до миру на всій планеті і замкнуті у своєму світі – так
звані «діти квітів». Бітли і ролінги, грейтфулдеди і джеферсонейрплейни, кріми
і дорзи, Джоплін і Хендрікс – це їхні кумири.
З іншого боку їхній
образ нагадує той, що у мультфільмі «Південний парк»: то такі чуваки і чувихи,
які завжди ходять стадом, вдягаються у будь-яке лахміття, лиш би воно мало
яскраве забарвлення, миються хіба що під дощем, обов’язково «забивають косячок»
мінімум разок на день, ніколи не відривають руки від пляшки, їхня свобода схожа
на хаос – можна все. І все і з того “все” буде рівноцінним (рівнонецінним); а
коли їхні маленькі стада збираються у великі, чи то пак гігантські стадища, то
в місці їхнього збіговиська відбувається всесвітній «кабздець» під гучну
музику, на п’яну та обкурену голову, із груповими зляганнями у найближчих
кущах, що вони йменують як «free love» («вільне злягання» в авторському перекладі).
А-а, і у них обов’язково повинна бути борода.
Хіпі ніде не працюють
постійно, проте перебиваються якимись підробітками, щоб не померти з голоду.
Для них гроші ніколи не були найбільшою цінністю в житті. Вони цінували
особисту свободу, мир і любов. Вони вступали у шлюби, але могли зраджувати
своїм коханим, бо сповідували принцип абсолютно вільної любові.
Та от прийшов у
Дискусійний клуб прихильник (як він сам себе охрестив) отих чуваків та чувих на
псевдо Богдан Хіппі, що дало привід задуматись - чи й справді оті збіговиська
такі патлаті та такі смердючі? Я завжди «прикидував» собі, що рух хіпі
зародився десь там у США в 60-ті роки 20-го ст. А от про те, якого милого той
рух зародився, мені навіть «прикидувати» не хотілося. І так, я почув кілька
версій, одна з яких мене вельми заінтригувала. Виявляється, що є таке
припущення, за яким хіпі – штучно створений рух американськими таємними
службами, аби приспати пильність громадян і далі бомбити чужі країни, «тиснути
чорних», збільшувати податки і зменшувати зарплати, словом – робити все, що
заманеться, без сильного протесту суспільства.
Хіпі
– люди часто релігійні. Вони можуть обрати будь-яку віру і поклонятися їй. На
це вони мають повну свободу. Вони перебували в постійному пошуку нових, часто
езотеричних релігій. Хтось знаходив себе у язичництві, яке допомагало
повернутися до своїх природних тваринних витоків, бути ближчими до Землі, а то
й ставати з нею одним цілим. Найбільше імпонували їм ті релігії, котрі
проповідували передусім особисту свободу. Хтось просто обирав собі якогось
гуру, сповідував його філософію і наслідував його життєвий шлях. А хтось просто змішував ті постулати різних
релігій, які відповідали хіпарському свободолюбному світогляду. Буддисти,
кришнаїти, християни – більшість із них досягли абсолютної гармонії свого
душевного стану та повного умиротворення. Хоча й не завжди, адже були в цьому
світі вічної злагоди й любові мінуси, найбільшим з яких є наркотики. Саме білі
порошки і закручені косяки одного за одним забирали дітей квітів, які таким
чином намагалися відкрити для себе нові й незвідані матерії, до кращого світу.
Але не всі були патлатими і бородатими. Були й
пострижені майже наголо. Хіпарів ніхто не обмежував у зовнішньому вигляді. Хоча
все-таки більше поважали неординарний. Не всі були тихими і мирними. Були і
затяті протестувальники, які влаштовували численні заворушення і акції
протесту. Насамперед виступали проти війни у В’єтнамі, а згодом і Камбоджі.
Молоді люди не хотіли відбувати строкову службу у цьому пеклі, в яке їх
силоміць заганяла влада США. Мирні демонстрації і забастовки нещадно розганяла
поліція, не обходилося без жертв. Звідси можна зробити висновок, що не всі були
аполітичними і асоціальними. Це не анархісти. Це солдати духу, які підняли бунт
проти законсервованості післявоєнного суспільства, традиційних сімейних
цінностей, погоні за матеріальними благами, і опинилися на вістрі протистояння
поколінь. Багато з них не були просто волоцюгами-планокурами, були серед них і
інтелектуали, були й ті, хто мали хорошу роботу, але поєднували її з
хіпуванням.
Існує кілька теорій зародження руху хіпі. Одна з них
полягає в тім, що рух хіпі зародився як протест на суспільний лад в США. Щось
ніби таке: людям не подобалося, що всі живуть не так, як хоче їхнє власне «я»,
а так, як прийнято. Чому це всі повинні вдягатися однаково? Але то не означає,
що всі хіпі через це носять подерті джинси та яскраві футболки. Ні, то означає,
що вони носять те, що їм подобається. Така сама річ, скажімо, з освітою. Хіпі
нікого не закликають не вчитися. Якщо ти відчуваєш, що ти хочеш гризти граніт
науки, то гризи хоч до посиніння. Але якщо ти чуєшся у нехотінні навчанню, то
краще не силувати себе. Цілком розумний підхід. Проте, коли глянути на це з
іншого боку, то не все так просто. Звісно ж свобода, то класно і все таке, але
невміння послуговуватися свободою ніхто не відміняв. А от з кожним ковтком
алкоголю чи кавалка ЛСД в парі із «затяжкою» веселого диму можливість приходу
того невміння збільшується.
Цю
субкультуру неможливо трактувати однозначно. З одного боку це були пасивні
протестувальники проти суспільного устрою, з іншого – активні поборники миру і
свободи особистості. З одного боку – мовчазні відлюдники, з іншого – цілі
комуни хіпі, які намагалися підтримувати контакти з представниками своєї
контркультури, чи просто прогресивними людьми, в інших містах, регіонах,
країнах. З одного боку – наркомани й безробітні, з іншого – інтелектуально й
духовно розвинені яскраві особистості.
Хіпі
ніколи не намагалися пояснити, чому вони відстоюють саме такі світоглядні
позиції. Вони просто були такими, як були. І досі ними залишаються… Принаймні
ті, котрі дожили до наших днів, і котрі надалі вірні своїм ідеалам. Про нових
хіпі не беремося говорити. Адже важко сказати, чи розуміють вони до кінця всі
тонкощі хіпарського світогляду, дух епохи нонконформізму й абсолютної свободи.
Чи зможуть вони відкинути традиційні цінності буржуазного суспільства, як це
могли зробити хіпі 60-х? Питання залишається відкритим.
Та
й чи потрібно це їм? Чи є сенс їм косити під олдскул? Можливо, їм краще шукати
нових форм висловлення свого протесту проти теперішнього світового устрою? А,
може, їм взагалі не потрібно бути протестувальниками з несформованими
потребами, чиї духовні пошуки обмежуються лише оболонкою свого «Я»? Тоді їм
варто бути будівничими нового суспільства. Але чи справляться вони з таким
завданням? Хіпі 60-х не були на це спроможні, адже не мали відповідної
суспільної підтримки. Та й не було це їм потрібно апріорі, бо вони чудово
розуміли, що ідеальне суспільство, про яке так сильно мріяли, побудувати їм не
під силу. Нові прихильники мають більше можливостей для зміни суспільного
устрою, але чи захочуть вони це робити, – це вже тема для іншої розмови.
Як і в більшості явищ у філософії хіпі є свої
плюси і є мінуси. Свої жито та полова. Наша справа – відділити перше від
другого. Бо не все те хіпі, що з бородою.
Немає коментарів:
Дописати коментар