Два крила демократії

Оксана Дащаківська завітала у Дискусійний клуб 

Оксана ДАЩАКІВСЬКА: «Маємо унікальний шанс творити свою ідентичність і демократію, яка може стати зразком для наслідування» 

Живемо в час, коли демократія впевнено крокує світом, діє як «ланцюгова реакція», чи «бомба сповільненої дії». І хоча ідея демократії неодноразово зазнавала критики, станом на 2008 рік лише три держави у світі формально не називали себе демократичними. Як писав у 70-х роках Френсіс Фукуяма, поширення ліберальних демократій у всьому світі свідчить про кінцеву точку соціокультурної еволюції людства і може стати остаточною формою людського уряду. Мовляв, демократія є беззастережною цінністю і організація державного правління у вигляді демократії має запанувати в цілому світі. Але чи є життєздатною демократична доктрина у сучасному світовому контексті? Яким є український шлях на цій геополітичній шахівниці? У рамках теми «Нові демократії: досвід України та Грузії» Львівський дискусійний клуб роздумує над досвідом України та перспективами розвитку демократії. Про ефективність, злети та падіння демократії учасникам Дискусійного клубу розповіла гостя DC Talk знаний політолог, виконавчий директор ЛОГО «Комітет виборців України» Оксана ДАЩАКІВСЬКА.

Ту формулу демократії, яку ми маємо на сьогоднішній день, Елвін Тоффлер влучно назвав «демократією батьків Америки», тобто творців Американської конституції. Ця формула має ряд цінностей, специфіку діяльності своїх інститутів, без яких ми просто не можемо говорити про демократію. «Це консенсус у суспільстві, правління більшості з повагою прав меншості, наявність представницьких органів державної влади на рівні рад і парламенту, - розповідає Оксана Дащаківська, - розвинута політична та публічна сфера, яка передбачає компетентних політиків, і насамперед - відповідальне і активне суспільство».

З того часу як з’явилася демократія, дуже багато людей сперечається про її якість, про те, якою вона має бути насправді. На сьогодні існує чотири індекси демократії, які реально кількісно вимірюють її якість. Лоуренс Пітер вважав, що якісна демократія передбачає розвиток людини (тобто коли вона може самореалізуватись, розвиватися) і дотримання прав людини. Для Freedom House основним показником демократії є свобода слова та думки. «Одна з американських установ вважає, що якість демократії неможливо оцінювати виключно у політичній площині, тому оцінює через ґендер, права жінок чи сексуальних меншин, - продовжує політолог. А також через ринкову економіку, систему охорони здоров’я, освіту та стан навколишнього середовища». Це  -  показники демократії в неполітичній сфері.

В політичній сфері якість демократії вимірюється головними громадсько-політичними правами. Передусім оцінюють вибори, як єдиний легітимний інститут зміни влади, механізм народного волевиявлення.

Представницька демократія базувалася на тому, що формувати державну політику, приймати політичні рішення можуть тільки ті, кого обирає народ. І саме через це система демократії зазнає критики. Позаяк всі говорять про кризу демократії, і йдеться не лише про нерозвинуті демократії, а про ті, на які ми звикли рівнятися. «На це є певні причини, - аналізує Оксана Дащаківська. По-перше, не зовсім працює принцип розподілу влади, по-друге - принцип представництва. Вибори вільні, але що ми спостерігаємо? Люди не ходять на вибори. В Польщі нормою є 35% явка. І якщо, наприклад, 15 % з них вибрали якусь політичну силу, виглядає так, ніби ці 15% сформували владу у цілому суспільстві. Чи можна вважати, що виконується функція представництва? Чи є репрезентативним парламент? По-третє – хто балотується? Проблема грошових мішків та їх участь у виборах – не є виключно українською проблемою».

Окрім того, лектор виділила третю проблему, яка має місце у всіх суспільствах – так звана демасифікація суспільства, зникнення більшості. Йдеться про те, що практично в кожному суспільстві формувалась більшість, яка задавала тон. «Попри розвиток інформаційних технологій, підняття економічного рівня життя людини, різні можливості ідентифікації себе, на сьогоднішній день розвинутих демократій більшості фактично немає. Є велика кількість різних меншостей, - розмірковує політолог. Є люди, які входять в різні общини, групи. До прикладу, людина себе ідентифікує як демократ-республіканець, як представник єдиної ліберальної церкви, як ірландський американець, і з іншого боку – належить до спільноти баскетболістів. Людина має багато ідентичностей, кожна з яких зумовлює входження в різні спільноти, але вона ніколи не може бути представником більшості. Цей феномен розпаду більшості, різноманітні перегрупування меншостей потребують іншого механізму демократичного правління».

Про пошуки цього механізму, світовий та український досвід демократії, а також реальну ситуацію на нещодавніх виборах в розмові учасників Дискусійного клубу:

Олеся ЯРЕМЧУК, студентка V курсу факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка:

На сьогоднішній день пряма демократія існує лише в одній країні – Швейцарії, де є парламентська форма правління. Президентську маємо в США та Росії, президентсько-парламентську у Франції, Польщі та наразі в Україні. А в якій країні, на Вашу думку, демократія реалізувала себе повністю? Адже кажуть, що демократична доктрина не виправдала себе…

Мав рацію Черчілль, коли казав, що «демократія – це найгірша форма правління, але кращої не існує». Ми потребуємо демократії іншого зразку та якості. Серед науковців побутує думка, що найкраще демократія себе реалізовує в США та європейських державах. Хтось каже, що демократія – це недосяжна цінність, до якої ми рухаємося, але досягнути не можемо. Елвін Тоффлер вважає, що в нас має бути «мозаїчна демократія», тобто напівпряма, коли  більше повноважень буде передано суспільству. В Україні ж маємо унікальну ситуацію. Ми не встигаємо побудувати демократію «старого зразка» і 20 років перебуваємо в процесі становлення. Не мусимо проходити такий «старий шлях» як представництво, а можемо творити нову якість. Насправді ми маємо сильну потугу меншостей у суспільстві, що зумовлено різною історією, географічним проживанням,  різними цінностями, навіть різною мовою. Тому маємо унікальний шанс творити свою ідентичність і демократію, яка може стати зразком для наслідування.  В тому числі для європейський держав.

В Україні ми говоримо про те, що мають бути правильні політики, але ми мовчимо про те, чи готове суспільство бути активним і відповідати за якість тої демократії? Політикам вигідно, щоб демократія в головах наших людей звелася тільки до виборів. Бо вони знають, що вибори вони собі «організують» законом, грішми, ресурсами, впливами. Натомість ми повинні брати відповідальність за кожен день життя в тому суспільстві. А чи ми готові до того? Хто з нас пробував спілкуватися з тим депутатом, якого ми обрали? Ми в «Комітеті виборців України» свого часу аналізували звернення, з якими працюють депутати обласної ради. 98% звернень – про виділення матеріальної допомоги.  Ми не формуємо інших вимог, немає критичної маси.

Ярослав НАЗАР, студент ІІІ курсу факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка:

Чи можна стверджувати, що в Європі панують протестні настрої, адже ліберальні партії починають відходити, а на їхнє місце приходять радикальніші ліві і праві сили?

Взагалі, поширення націоналістичних ідей не тільки у Європі, а й у цілому світі є ознакою кризи демократії. Тут йдеться навіть не про національності, а про самоідентичність окремих областей (баски, Сардинія), які починають говорити про свою самостійну політичну суб’єктність. Зокрема, й Галичина знайшла місце у цьому тренді. Зараз у світі немає більшості, є меншості, які переформовуються, переструктуровуються і здійснюють свій вагомий вплив на світовій шахівниці. Тепер жодна з теорій електоральної поведінки у світі не має підтвердження. Вважалося, що більш стійкою і прогнозованою у цьому плані була Італія. Але на сьогодні всі можливі теорії там не працюють.

Олеся ЯРЕМЧУК, студентка V курсу факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка:

Федеративна форма правління має ряд переваг над унітарною: щодо системи «сили та противаг», розподілу влади (адже до горизонтального розподілу додається ще й вертикальний), здорової конкуренції всередині федерації та більш тісного контакту з громадянами. Такий устрій правління є доволі вигідним і успішним для держави з великою територією та відмінністю між її областями.  Це можна побачити на прикладі Німеччини. Як вважаєте, чи є можливою реалізація моделі федералізму в Україні?

У нас вже є Автономна Республіка Крим. Є досвід і навіть формальна причина, аби нас  вважали федерацією. Я насправді не є прихильником федералізації, а віддаю перевагу децентралізації.  Але якщо б місцевим органам самоврядування максимально надати повноваження, це б вирішило багато проблем. І, звісно, продемонструвало різну якість життя в різних куточках держави, стало б додатковим спільним аргументом в питанні пошуку національної ідентичності. Насправді, децентралізацію влади простіше втілити в життя, бо передумови для неї вже створені. Все ж, мушу зазначити, що демократична громада Львова не готова брати на себе цю відповідальність. Прикладом цього може слугувати те, що в Україні вже понад 10 років діє закон «Про самоорганізацію населення». Згідно з цим законом, будь-яка самоорганізована громада може претендувати на гроші з міського бюджету. Вже понад 10 років діє закон, а я не знаю жодної громади, яка б ним скористалась.

Дмитро БОБРИЦЬКИЙ, студент філософського факультету ЛНУ ім. Івана Франка:

А як щодо децентралізації? Як її можна здійснити у маленьких містах, які існують лише завдяки коштам з бюджету, без яких вони перестануть існувати?

Проблема полягає у недостатньому розвитку регіонів. Зокрема, на Львівщині є декілька «депресивних» районів. Треба змусити керівників цих районів думати, як популяризувати свій регіон і знайти кошти, а не постійно сподіватися на подачки згори. Бо у наших сільських районах реальним і єдиним джерелом прибутку є пенсія пенсіонерів, яка є постійною, зарплати лікарів та вчителів і, не в останню чергу, гроші заробітчан. Звичайно, в аграрному секторі зараз дуже потужно розвивається фермерські господарства. Цей сектор економіки дуже активно розвивається і приносить великі прибутки. Проте, на превеликий жаль, всі вони належать олігархам, а не представникам середнього класу .

Ярослав НАЗАР, студент ІІІ курсу факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка:

Причиною початку Помаранчевої революції стало нахабне фальсифікування результатів виборів. Як ми могли забути, що людина, котра  була замовником фальсифікацій у 2004 році і мала б сидіти у тюрмі, опинилася президентом держави? В США, коли відбувся Вотергейтський скандал з Ніксоном, його спіткала, так звана, «політична смерть». Це проблема в тому, що ми не контролюємо владу, чи в тому, що вона вже  є неконтрольованою?

Янукович не так багато програв Ющенку. Він фактично репрезентував іншу частину України. І я  вважаю, що його ув’язнення було неможливим. Ющенко зробив правильно, тому що було потрібно консолідувати суспільство, а посадивши Януковича, він вчинив би провокацію. Організувавши круглий стіл, який закінчився Універсалом, Ющенко діяв мудро. Але до сьогоднішнього дня не маємо проекту розвитку держави, як і консенсусу з приводу основних політичних цінностей. Мені складно аналізувати дії команди Януковича, тому що це бандитська логіка. Кожен судить в міру своєї розпущеності. Я не можу прогнозувати бандита, тому що я не бандит. Чому Янукович посадив Юлю? Виключно через бандитську логіку, і ми можемо це констатувати постфактум. Мене обурює в цій ситуації інше – що ми просто миримося і приймаємо це.

Дмитро ПАЛЬЧИКОВ , студент І курсу факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка:

На цих виборах була відносно низька явка – 53 відсотки. Попри те, деякі виборці псували свої бюлетені, дописували неіснуючих кандидатів. Кому слід задуматись: Верховній Раді, за яку не бажали голосувати, чи українцю, який нехтує своїм правом на волевиявлення, а при цьому хоче докорінних змін?

Ті, хто прийшли на вибори і зіпсували свої бюлетені – це люди, які показали свою громадянську позицію. Така людина не сиділа вдома, а, незважаючи на непогоду, зібралась і пішла проголосувати. Я думаю, громадянська позиція заслуговує поваги. Питання в іншому - чи знають вони, на чию користь зарахують їхні голоси? Думаю, що вони цього не знають. Чи все одно Верховній Раді? Це не ті люди, яким буде соромно. Вони про це не задумуються, їх хвилюють інші речі: власний бізнес, вступити в коаліцію чи ні, де взяти де продати і тому подібне. Політичні партії, які є у Верховній Раді  -  це, по суті, не партії, а здебільшого «політичні клуби».

Мар’яна БОЛОБАН, студентка І курсу факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка:

Чи виправдано «Удар» називають «третьою силою»?

Потрібно оцінювати дії. Поки їх немає, то робити висновки доволі важко. Єдине, що ми можемо оцінити, так це роботу «ударівців» на місцевому рівні, зокрема, у Києві. Все ж, їхня робота у ВР дасть змогу побачити, чим ця партія дихає насправді. Чи можна їх назвати «третьою силою»? Якщо ви бачили електоральну карту України, то зауважили, що небагато регіонів готові голосувати за «третю силу». Хоча б очікування нової якості політиків від молодих людей є. Тепер велика відповідальність впала на плечі партії «Удар». Їм повірили, і вони мають цю довіру виправдовувати.  Побачимо, чи вдасться їм це продемонструвати у парламенті.

Дмитро ПАЛЬЧИКОВ , студент І курсу факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка:

Як вважаєте, ВО «Батьківщина», ВО «Свобода» і «Удар» будуть співпрацювати, чи кожен з них буде «тягнути ковдру на себе»?

Я думаю, що їхня робота буде спрямована на майбутні вибори президента, які відбудуться дуже скоро. Кожна з цих партій має свої власні амбіції на президентські вибори. Опозиції буде дуже складно порозумітись, бо вони вже мають не одного можливого  кандидата у президенти. Такі амбіції буде демонструвати Гриценко, Яценюк, Тягнибок. Другий момент полягає у тому, що люди, які з тіні фінансували передвиборчі кампанії партій, мають свої інтереси, вони хочуть захистити свій бізнес. Тому можемо стверджувати, що опозиція подекуди змушена буде голосувати разом з владою, тобто практика ситуативних голосувань стовідсотково буде. Звісно, принципові для опозиції питання голосуватимуть разом, але менш важливі будуть розглядатись на розсуд окремих партій.

Слабкість українських політиків, як опозиціонерів так і провладних сил в тому, що вони недооцінюють виборця та неготові дотримуватися правил, розглядають нас як біомасу, якій можуть нав’язати все, що їм заманеться. Навіть на цих виборах кандидати-опозиціонери досить неохоче сприймали повідомлення про можливі порушення під час підрахунку голосів, адже будь-які повідомлення про незаконність процедур виборів неминуче ставлять під загрозу їхню перемогу. Тому, мало хто говорив про порушення закону, все більше – про перемогу опозиції. Але я особисто дуже задоволення результатами голосування тут на Львівщині. Виборець показав, що за гроші він не голосуватиме. Це вже є кроком вперед, і я думаю, що це змусить політиків задуматись і змінити своє ставлення до виборця. 

Олеся ЯРЕМЧУК, студентка V курсу факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка:

Зараз у суспільстві маємо парадокс: попри те, що медіа оприлюднюють безліч журналістських розслідувань про крадіжки, злочини та моральне безправ’я політиків, реакції соціуму немає. Як на мене, це питання моральних принципів. Адже ті злочинства депутатів вже стали нормою, а чесність – сприймається як виняток. Які, на Вашу думку, можуть бути шляхи повернення моральних цінностей суспільству і політикам? 

Демократія має два крила : одне – компетенція політиків, друге – активна  участь громадян. Вони не можуть йти окремо. Ці два крила рухаються паралельно.. Політика насправді не є брудною, чи чистою. Вона як вода: коли її наллєш у зелену посудину, то вона (політика) набере зеленого відтінку і форми посудини, в яку її налили. Для того, щоб відбулося очищення політики, мають з’явитись моральні авторитети, які продемонструють політиці, якою вона має бути. Може бути критична маса таких політиків, або ж достатньо буде одного такого як Ганді. Ніхто ж не скаже, що його політика була брудною. Наше суспільство, яке все життя вчилось шанувати батька і матір, останні сімдесят років при «совєтах» вчили, що Павлик Морозов, який «заклав» свого батька – герой. Після цього наша «суспільна голова» є хворою. Але найгірше ми вже пережили, тепер настав час впорядковувати те, що маємо. З цього можна вивести простий рецепт повернення моральних цінностей у наше життя: час, а також критична маса моральних авторитетів у політиці, які будуть її змінювати.

Все ж, чи крокує Україна демократичним шляхом? Звісно, що так. Як би цьому процесу не перешкоджала теперішня влада, Україна йде демократичним шляхом. Невпевнено, спотикаючись, розгублюючись, та все ж іде. Ба більше, український потенціал дає їй можливість створити новий рівень демократії, той, котрий потребує сучасне суспільство на заміну первинній «батьківській» доктрині. Досить опиратись на чуже плече та очікувати чиєїсь підтримки, варто взяти відповідальність на себе та почати творити майбутнє самотужки.

Ярослав НАЗАР, Олеся ЯРЕМЧУК, Львів