DC-BLOGS
Що таке українське кіно для
українця? Як би це прикро не звучало, але на думку приходять недолугі серіали
невідомого виробництва. Чому невідомого? Бо зняті російською з українськими
субтитрами, які навіть не є грамотно написані. Є і кіно, звичайно. Та воно теж
пронизане застарілими стандартами і дещо неактуальними темами для пересічного
українця. Але не все так страшно, як здається. Той, хто хоч трішки вчився у школі,
має пам’ятати таких метрів українського кіно, як Олександр Довженко, Віра
Холодна, Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко та ін. У ХХ ст. українські режисери
були ледь не піонерами поетичного кіно і взагалі стояли біля витоків світового
кінематографу. Але чому трапився занепад? Чому українське кіно з роками
зубожіло? Чому втратився зв'язок між українським глядачем і кіно? Ці та інші аспекти українського кінематографу потрібно немало досліджувати. Але спочатку ми повинні знати історію українського кіно, щоб потім знати, як виникли кінодилеми.
Ми не наздоганяли світове кіно, а самі його
створювали. Трішки історії.
«Українські
творці кіно зіграли невід’ємну роль у творенні кіно не тільки в українському, а
й у світовому контексті», - Олег Яськів,кінокритик. Якщо заглибитись в історію українського
кіно, то варто справді зазначити, що ми і кінокамеру винайшли (Тимченко й
Федецький , Склодановський), створили власну школу поетичного кіно, у нас були
свої неперевершені актори – Віра Холодна та ін. , талановиті режисери – О.
Довженко, Іван Кавалерідзе, Дзиґа Вєртов (справжнє ім’я – Михаїл Кауфман), які
стали світовими дороговказами для багатьох режисерів. Звичайно, що були і деякі
заангажовані режисери, які були вірними рязанській ідеології, та все ж їхня
майстерність була досконалою і небагато досягли їхніх висот. Не забуваймо про
Івана Савченка, який став популярним завдяки тому, що знімав фільми у соцреалістичному
стилі. Звичайно, радянська влада вкладала багато коштів в кінематограф як у
найсильніший вплив на людей, тому воно було на високому рівні, тому конкурувало
разом із французьким, англійським, американським . Велике пробудження відбулося
в період відлиги. Тоді світову славу українському кіно приніс Сергій Параджанов
із «Тінями забутих предків», який створив феномен не тільки українського кіно,
а й тих республік, куди приїздив знімати інші фільми. У 60-ті роки справжнім
послідовником поетичного кіно став Юрій Іллєнко із славнозвісною «Криницею для
спраглих». А Іван Драч був тоді літературним обличчям української хвилі
поетичного кіно. Також майстрами свого діла були: Іван Миколайчук ‑ талановитий
український актор, який зняв свою відому стрічку «Вавилон ХХ», Леонід Осика, Микола
Маценко, який знімав офіційне кіно. Леонід Биков відомий тим, що ввів образ
симпатичного глядачеві радянського героя і знімав воєнні фільми. А на початку
80-тих років українське поетичне кіно вичерпало себе тому, що розвиватись у цьому
напрямку не було вже доцільно. Кіно вимагало гри акторів, динаміки, а поетичне
кіно не запропонувало світові позитивного сучасного героя, було статичним і
повільним. Тому й відбувся відтік кадрів до Москви, а залишилися тільки
традиції, які ніхто не модернізував, не удосконалював, звідси – деградація.
Колись
перші, тепер – задні. Криза .
Після отримання незалежності здавалося, що ось ми знову вирвемося
у світ, вдихнемо ковток свіжого повітря і знімемо щось справді вартісне. Не
було з ким і не було з чим. Влада і меценати відмовились від кінематографу, вважаючи,
що користі з нього ніякої. Держкіно випускає стрічки, аби тільки випустити.
Техніка застаріла, концепція неактуальна і, зрештою, надокучливо болячкою був
залишок совка та відсутність власного креативного простору. Глядачам впихають
російський низькоякісний продукт, який є нібито українським. Як наслідок глядач
деградує і ще гірше ‑ втрачає довіру до українського кінематографу. Проте все ж
були креативні люди, які хотіли воскресити традиції і піднести їх на вищий
щабель розвитку, ‑ Роман Балян, Сергій Буковський, Юрій Макаров. Михайло
Іллєнко був ще з тих вишколених кінематографістів зі талантом, але його фільми
вже не набувають такої популярності. Найбільша помилка в тому, що стратегічного
бачення розвитку кіно не було як у 90-тих і 2000-них, так немає його і тепер.
Також проблемою є люди, що на керівних посадах, зокрема, державного кіно. Часто
це некомпетентні фахівці, які зазвичай нехтують творчістю, а на перший план
ставлять суто виробничі цілі, себто випустити якомога більше одиниць фільмів.
Шукати.
Вихід є.
Нізащо не можна опускати руки. Потрібно шукати себе завжди. Новий
сплеск українського кіно був із виходом модерних стрічок «Тіні незабутих
предків», «Іван Сила», «Той, що пройшов крізь вогонь» та ін. Дві перші стрічки
були відзняті з допомогою американських колег з Голівуду. Одразу виникає
запитання, чи не є це ознакою того, що ми пустимо український кінематограф під
вірус «голівудства»? Звичайно, що не хотілося б, адже наші ментальності
різняться, особливо, коли на українські традиції наліплюють зверху недолугий
Голівуд. Звичайно, не всі стрічки, зняті у Голівуді, погані, є гідні насправді.
Але великої втіхи вони не викликають, хіба тільки так піти в кіно на задній ряд
і провести гарно час із
коханою людиною. Чи не виникне в нас комплекс меншовартості, тільки тепер в
аспекті голлівудського кіно? Головне, щоб у нас не виникли рефлекси стосовно
манери зйомок Голівуду. Нам потрібно створювати власний мейнстрім, а не ходити
тінню за світовим кінематографом. Тепер і в майбутньому нам потрібно виробляти
власне бачення кіно, а не робити сліпі копії Голівуду. Адже в нас є чимало
незнаних і невідкритих для українця тем для режисерів. Звичайно, ми можемо
скористатися технологічною манерою зйомок, але до такої межі, де б українська
автентичність не перейшла в масовість. Це потрібно зробити так, як це зробив і
робить кінематограф Франції, Італії та ін. Але є одне але. В Америці це
розумний тактичний хід, коли прибутки від масових фільмів витрачаються на
високоякісні в усіх аспектах стрічки.
Нам
потрібно запам’ятати, що кінематограф – це бізнес. І нам варто перебрати цю
систему взаємодопомоги з Голівуду. Якщо держава не має грошей, то повинна
домовлятися з бізнесом. Ну інакше без грошей зараз нічого не зробиш.
Без
дослідження смаків публіки ніколи не вгадаєш, чого вона хоче і що їй можна
запропонувати. Зазвичай українська аудиторія сама не знає, чого хоче тому, що
їхні смаки зіпсовані масовими фільмами Америки і Росії, а власні ще поки не виробилися.
І тут знову питання: а як тоді вгадати із жанром? Якщо вже знімати, то те, чого
не вистачає українцям. А саме: історичні і міфологічні стрічки, фільми, які
прославляли б українських героїв (в Америці це Бетмен або людина-павук, в нас
це той сам «Іван Сила»), а найбільше – соціальних і суспільно-моральних. Чи
переросте кількість у якість? Та переросте ,звісно, якщо іти в ногу зі світовим
кіно і не відставати, створювати майданчик для організацій акторів, режисерів, критиків,
глядачів, намагатися подавати стрічки на міжнародні фестивалі, давати дорогу
молодим і креативним, а, головне, ‑ мати бажання щось змінити.
«Українське
кіно можна порівняти з дитиною ‑ з етапом, коли
дитина вчиться сидіти. На животі і на спині ми вже полежали кілька років і,
мабуть, минулого року навчилися перевертатися. Зараз ми помалу вчимося сидіти.
Щоб ставати на ноги і ходити, нам треба ще деякий час попрацювати», ‑ Володимир
Філіппов. Майдан народив нове суспільство, а водночас і нову свіжу творчість
без рамок і лапок. Він створив осередок молодих і креативних режисерів та
організації, наприклад, «Вавілон13», які демонструють не просто мобільність
українських кінематографістів, а їхню ініціативність та сміливість. Вони
створюють нові кінематографічні форми та відкривають альтернативні способи
фінансування виробництва. Саме завдяки Євромайдану ми можемо започаткувати нову
школу кіно, а саме ‑ революційну, адже чи не всі революційні події були
зафіксовані відеокамерами, і зараз створюються нові фільми про українську
революцію. Звичайно, що ці стрічки будуть документального штибу, але це вже
великий прогрес. І ми повинні працювати над іміджем такого кіно, щоб потім його
не забрали у нас з-під рук. Тому сподіваємося, що український кінематограф
відновить свої позиції у контексті світового кіно і постане модерним та цікавим
не тільки для українського глядача , а й для світового.
Діана Горбань,
студентка 1 курсу факультету журналістики
Немає коментарів:
Дописати коментар