неділю, 29 вересня 2013 р.

Учасники ДК обговорили сучасні проблеми української соціальної журналістики


Наш DC Read минув надзвичайно жваво і дав хороші плоди. Ми ґрунтовно проаналізували контент статей та охопили ще чимале коло проблем, які органічно витікали з обговорюваної тематики. Дискусійники цілком виправдали ту тенденцію, яку спостеріг Майкл Трайс: майже у 90 % коментарів їхні автори застосовують комплексну аргументацію, яка спирається не лише на матеріал, що призвів до дискусії, а й на певні нові щодо контексту відомості [Соколов Б. О. Решая вопросы вместе или как воплотить идеалы делиберативной демократии].

Ми однозначно зійшлися на тому, що в підходах до соціальної журналістики потрібно враховувати специфіку українського суспільства, яке не є ще достатньо зрілим, аби дієво реагувати на поданий журналістом матеріал. На цьому наголосив Є. Соболєв під час медіа-зустрічі «Соціалка за кавою». Він зазначив, що, наприклад, у Бельгії журналіст, пишучи викривальний матеріал на чиновника, знає, що це спровокує суспільне обурення, результатом чого буде розслідування, і якщо провину винуватця доведуть, він, щонайменше, піде у відставку. В Україні таке поки що неможливо. Люди просто проігнорують інформацію.
Анастасія Рінгіс пояснює цей стан речей підлітковістю українського суспільства. Якщо ж воно настільки інертне до резонансних подій, ще більш проблематичним є викликати реакцію на події буденного життя. Звідси випливає і певна манера того, як потрібно із ним вести діалог: не говорити про високі матерії, а демонструвати конкретний приклад, показати, як краще вчинити.
Дуже слушну думку висловила учасниця ДК Мар’яна Болобан: будь-яку проблему доцільно висвітлювати в ракурсі піраміди чи ромбу, тобто від окремо взятого випадку рухатися в напрямку окреслення цієї ситуації на фоні усієї площини проблемної сфери, або дотику до суміжних сфер. Проте, слід витримувати тонку грань, аби не загубитися в масштабних суспільних дилемах – знаходити конкретних людей і ретельно опрацьовувати історію на рівні персоналії. Такий двосторонній підхід допоможе привернути увагу до певної нерезонансної проблеми, а також зберегти інтерес до соціальних сюжетів загалом.
Особливо палке обговорення спричинив аспект, висловлений Ольгою Герасим’юк: «У традиційних медіа дуже мало соціальних проектів, які всерйоз займаються життям людей; на телеекранах соціалку найчастіше подають з точки зору ентертейнменту, з елементами сенсаційності…» Так учасники DC Read замислилися над тим, наскільки критеріям соціальної журналістики відповідають, наприклад, передачі О. Фреймут, К. Осадчої, О. Дурнєва, Д. Нагієва і яку соціальну користь можна винести з їхнього творчого доробку.
Також ми торкнулися питання тролінгу – з’ясували, що це за інструмент і чи є виправданим його застосування у журналістській практиці. Ми погодилися, що його, як і будь-яке явище, можна використовувати як у благородних цілях, так і у злорадних. Відтак, цей прийом потрібно оцінювати з позиції кінцевої мети, вловлюючи тонкий баланс між максимами «мета виправдовує засоби» і «засоби знеславлюють мету». Тут доречно пригадати настанову Джарола Мангейма і Річарда Річа: підбираючи інструментарій, дослідник (журналіст) має вибудувати матрицю своєї роботи, визначити, що для нього є пріоритетом: чи це констатація, зображення стану фактичної дійсності, чи пояснення відповідного зв’язку між фактами, спроба віднайти істину і ствердити її цінності. Відповідно, мова йде про емпіричний, описовий та фундаментальний, нормативний підходи [Мангейм Дж., Рич Р. Политология. Методы исследования].
Ми припустили, що одним із першовідкривачів тролінгу був Сократ, котрий бездоганно володів повивальним мистецтвом ‑ допомагав співрозмовникові народжувати думку, як повитуха допомагає породіллі сповивати немовля. Його маєвтичний метод (своєрідний прототип тролінгу) сприяв кращому усвідомленню співрозмовником Сократа свого громадянського обов’язку. Як висловився хтось із дискусійників, коли тебе вжалять, немов оса, незручним запитанням чи влучним закидом, ти поміркуєш, як організувати свою поведінку так, щоб більше не наражатися на укуси бджіл.
З-поміж іншого, ми зійшлися на думці, що журналістові вкрай важливо до кінця довести розпочату справу. Олександра Адаменко поділилася, що соціальні теми забирають дуже багато душевних сил і невимовно виснажують. Спочатку, коли все нове, журналіста переповнює оптимістичний ентузіазм, але згодом переживання слабшають. Ось тут важливо виконати свій професійний обов’язок повністю – не скласти руки, а пройти фінішною прямою.
Де є фініш, чітко означив Є. Соболєв, який сказав, що не достатньо описати проблему, її потрібно вирішити. Це передбачає роботу у трьох напрямах: висвітлення в мас-медіа, активізація громадськості, юридичний супровід справи. Сам журналіст не в змозі розв’язати завдання. Лише в команді небайдужих, полум’яних сердець можна організувати громадськість і, в разі систематичного виявлення її невдоволення, добитися реакції офіційних структур.
Справу ускладнює те, що ми живемо у квазідемократичній державі, де не працює судочинство, хитається правоохоронна система, управлінській апарат, наче спрут, обплутали корупційні тенета. Хтось запитає: навіщо ж проводити журналістські розслідування, розкривати кримінальні схеми політиків і бізнесменів, якщо вони нічого не змінюють? Адже інформації про злочини уже так багато, що люди перестають реагувати на цей продукт, як нічний подорожній засинає попри гуркіт коліс у потязі.
Однак, передачі-розслідування, розповіді про суспільну екзистенцію, які забезпечують якісний інформаційний контент, дають потенціал для розвитку українського громадянського суспільства на перспективу. Саме з них витворюється соціально-гуманітарний капітал, з якого черпатимуть зростаючі покоління, а від динаміки їхнього виховання залежить швидкість демократичних змін.

    Святослав Мотрен


Немає коментарів:

Дописати коментар