четвер, 6 березня 2014 р.

Чого вчить Україну Єжи Ґедройць?

Кілька уроків-висновків після прочитання книжки із «Бібліотеки «Дня»

Мабуть, не рідкісний випадок у світовій історії, коли, існуючи поряд, дві держави боролись за свободу віками і врешті, коли здобували незалежність – пішли різним шляхами. У ХХ ст. історія повторилась із Польщею та Україною, які вели боротьбу проти панівного комуністичного режиму і, ставши обидві незалежними, на жаль, не обидві стали вільними.



Після здобуття незалежності Україні та Польщі потрібно було задуматися над встановленням векторів розвитку, дерадянізацією, географічною роллю тощо.

Останній у цьому допомагав журнал «Культура», що видавав видатний поляка білоруського походження із литовським корінням Єжи Ґедройць. Журнал «Культура» вів, як казав Богдан Осадчук, ідеологічну війну проти комуністичного поневолення і шукав шляхи до порозуміння зі східними сусідами Польщі.

Визнаним світовою спільнотою поляка можна сміливо назвати «редактором Польщі», адже він у своєму журналі «Культура» займався редагуванням комуністичної держави, її суспільства та шукав шляхи до формування сильної, демократичної та безпечної країни.

Прочитавши «Нотатки» про Польщу та її проблематику у 90-х роках, мимоволі переді мною постав образ сьогоднішньої України із таким проблемами, але вже у сучасності.

У мене виникли логічні та закономірні запитання: невже між нами така велика різниця часового розвитку (чи може навіть більша)? У чому проблема України, яка досі блукає «Маросєйкою»? Де наш такий журнал і чому його немає досі? Яким чином Польщі вдалось і які уроки не засвоїла Україна?

Читаючи «Нотатки», я зробив кілька висновків та зупинився над ключовими запитаннями.

ЩО МІЦНІШИМИ Є ПОЗИЦІЇ ПОЛЬЩІ НА СХОДІ, ТО СИЛЬНІША ВОНА НА ЗАХОДІ

Одразу зауважу, що Єжи Ґедройць перед нами постає геніальним політстратегом, що вміє вести здоровий прагматичний курс, основа якого базувалась на повазі та толерантності. Плануючи західний вектор Польщі, він чудово усвідомлював, що Європа не хоче панькатись із слабкими економіками та нестабільними державами, саме тому він прагнув мати якийсь козир у своїй колоді. Цим козирем мали стати стратегічно-вигідні позиції на Сході, зокрема у відносинах з Росією. «Існує необхідність вироблення справжньої східної політики. Що міцнішими будуть позиції Польщі на Сході, то сильнішою вона стане на Заході», - говорив поляк.

Він знав, що тогочасною нехіттю до всього російського, їхнє суспільство «реагувало» на понад сорокарічну примусову дружбу, але визначена діяльність на східному напрямку є для Польщі доконечною потребою.

Окрім цього, Росія може стати значною військовою силою і володіє частиною пострадянського військового потенціалу. Також має величезними запасами корисних копалин, які потрібні Польщі. Тому ігнорувати такого гравця ніякому разі не можна. Навпаки, треба вміти з ним говорити, а подекуди і використовувати (в хорошому сенсі цього слова)для зміцнення позицій на іншому «фронті».

Ґедройць ніколи не дивився на речі крізь рожеві окуляри, на Європу зокрема. Він не хотів, аби славетна Польща грала на Заході роль прохачів, чогось вимагала, сидячи у передпокоях та коридорах. «Євроінтеграція – це чудово, але це дуже тривалий процес. У той самий час ми, власне, цій Європі непотрібні, ми є для неї, так би мовити, обтяжливим партнером, котрий маже викликати ускладнення з Росією».

Єжи Ґедройць також вважав, що переконання, ніби то у випадку якогось конфлікту з Росією Захід підтримає Польщу, є чистої води самооманою. Не покладав особливих надій поляк і на США, котрі, як часто гадають у Польщі, усе за них вирішать. «Вони не робитимуть нічого, що суперечить їхнім інтересам. А американська політика полягає у збереженні status quo за всяку ціну», - говорив «Редактор». У правильності чи хибності тверджень Ґедройця можна впевнитись, спостерігаючи за сьогоднішніми подіями в Україні.

МИ ВЗАГАЛІ НЕ ЗНАЄМО ОДИН ОДНОГО

У «Нотатках» можна прослідкувати, як Єжи Ґедройць також багато приділяв уваги своїм сусідам. Він усвідомлював, що Польща приречена мати стосунки з будь-якою Росією, Україною, Литвою, Білоруссю. Так само і Україна повинна змиритись із тим, що хоче того чи ні, але вона буде мати стосунки із Росією. Тому потрібно думати, над стратегією та прагматичність цих стосунків.

Ключем до вирішення низки питань він бачив у порозуміннях та знанні історій власних відносин, неодноразово зазначаючи, що пересічних поляк, українець чи литовець не знає історії відносин між нашими народами, образ сусідів у їх свідомості є викривленим. «Ми взагалі не знаємо один одного, - писав Єжи Ґедройць. - Наш бік дивиться на Росію крізь призму заподіяних нею кривд, вона також бачить спотворений образ наших країн. Змінити це можна лише наполеглива праця, зокрема, у галузі культури. Лише так можна переконати росіян, що нашою спільною метою є демократія, свобода та безпека».

ВІЛЬНЮС МАЄ НАЛЕЖАТИ ЛИТВІ, А ЛЬВІВ - УКРАЇНІ

Видатний поляк білоруського походження з литовським корінням повністю розумів, що Польща зобов’язана мати гарні стосунки із своїми сусідами задля успішного прогресу держави. «Якщо вести мову про проблему Львова та Вільнюса, - говорив він, - протиріччя були дуже серйозними. Ми чітко заявили: чи подобається нам це, чи ні, але Вільнюс має належати Литві, а Львів – Україні. І ми зараз повинні це визнати. Це варто зробити хоча б заради нормалізації стосунків із цими країнами. Не кажу вже про потребу дивитися на справу реалістично».

Єжи Ґедройць також важливим фактором розвитку країни бачив у науці та розвитку польської меншини закордоном. Він хотів, аби у сусідніх державах були засновані філії Польської академії наук. Оскільки економіка Польщі у той час не виблискувала і грошей на такі проекти практично не було, Ґедройць знайшов вихід. «Правлячий клас мусить подавати приклад - жити скромно, скоротити видатки на представницькі цілі, зменшити автопарк, обмежити організацію дорогих бенкетів, зменшити президентський «почет» під час зарубіжних візитів, обмежити закордонні подорожі Сейму та сенаторів тощо (для України такі тези є надболючими)», - наголошував «Редактор»

Щодо меншин, тут політика Ґедройця базувалась на підтримці у будь-якому форматі. Він прагнув до їхнього польського розвиту, адже був здивований, що для меншин польські книжки та журнали є недоступними, а у 90-х роках взагалі не існувало російськомовного видання історії Польщі.

Згодом, після упадку комуністичного режиму нова демократична влада перейняла програму «Культури», а сама Польща вже не була якимось буфером. Вона стала комунікаційним шляхом між Європою та Москвою.

Тож, можна сміливо сказати, що Україні є чого повчитись у свого сусіда, зокрема у стратегічно-прагматичному напрямку ведення зовнішньої політики. Сподіваємось, що українці скоро засвоять усі уроки своїх братів-сусідів поляків і вже невдовзі цю місію комунікатора, а не буфера Польща розділить з Україною.

Дмитро ПАЛЬЧИКОВ

Немає коментарів:

Дописати коментар