 |
| Тетяна Русинкевич |
DC-Blogs
На початку ХХІ
століття все частіше чуємо про зіткнення християнського та мусульманського
світів, про несумісність східної та західної культур. Переважно висвітлення
подій арабського світу має упереджений та однобокий характер. Та, говорячи про
«нашестя ісламу», про перетворення Європи на Єврабію, поділяти людські
«племена» на прогресивні та безнадійно відсталі не можна без серйозних
ретроспектив.
Справді, Захід упродовж останніх шести століть є безумовним
двигуном змін, але так було не завжди…
Документальний
серіал «Захід – Схід: подорож із центру світу» здійснює екскурс у минуле,
розвінчуючи наші стереотипні уявлення та поверхові знання про інший, незвіданий
арабський світ. Історія неодноразово доводить, що ніщо не вічне, що цивілізації
з’являються, розквітають і згасають. Так-от, парадигма Захід-Схід раніше
виглядала зовсім по-іншому. І якщо нині «араб» асоціюється із суворим ісламом,
життя мусульман – із вузьким шаріатом, то виникає досить-таки неприваблива за
нашими мірками картина цієї цивілізації. Однак ще кілька століть тому, у часи
«темного середньовіччя», арабський світ переживав розквіт, а Європа була
населена напівдикими варварами. Яким чином взаємодіяли тоді ці різні полюси, як
зародився та розвивався іслам, як Схід вплинув на розвиток Заходу, розповідає
нам цей серіал.
Перші звістки
про арабів трапляються на кам’яних плитах, що оповідають про перемоги
ассирійських царів. Клинопис, починаючи з 1000 р. до н. е., подає уявлення про
арабів, як про розгалужену спільноту скотарських племен, що призвичаїлися до
умов життя у пустелі. Шляхи пересування караванів створювали мережу торгових
відносин, через неї поглиблювався культурний обмін, поєднувалися традиції та
ідеї.
Кочова культура
дозволила підкорити пустелю і сприяла утворенню економічної імперії набатеїв із
центром у Петрі. Їй на зміну прийшла держава Пальміра, що претендувала на
статус реальної імперії, яка, однак, не витримала суперництва з Римом. Обидва
випадки демонструють приклади створення арабами великих королівств, які були
процвітаючими, але проіснували не довго і залишили по собі лише пам’ять.
По виникненню ж
ісламу арабські племена дістали змогу виплекати єдину культуру і вплинути на
світовий порядок. Коран проголосив низку чітких правил і визначив для мусульман
єдину мету.
У ніч на 27 Рамадана
Магомет, сидячи на горі Хіра, спостерігав за містом і з жалем роздумував над
вадами тогочасного суспільства. Це була Ніч могутності, коли за благочестя Бог
винагородив Магомета, дарував йому Своє одкровення. Архангел Джебраїл передав
веління Аллаха, які лягли в основу священної книги ісламу – Корану. Наслідуючи
заповіт Аллаха, Магомет пішов сіяти зерна нової релігії, що об’єднала під
єдиним знаменом розрізнені арабські племена та в результаті змінила образ
Близького Сходу і всього світу.
За 80 років після
смерті пророка створена мусульманами держава внаслідок стрімких завоювань
простяглася від кордонів Індії через Африку та Азію уздовж південного берега
Середземного моря до Атлантичного океану. Запровадження єдиної мови – арабської
– стало важливим кроком у напрямку уніфікації держави.
Така динамічна
розбудова ісламської імперії пояснюється двома передумовами: перша, що полягає
у суто ментальних, геоцивілізаційних особливостях регіону, – прагнення
розвиватися, розширювати і зміцнювати орбіту свого впливу (як ми бачили на
прикладі Петри і Пальміри); друга, сформована у системі моральних координат, –
прагнення розповсюджувати основи ісламу.
Одне за одним
мусульмани здобували міста і підкорювали країни. Слід звернути увагу на спосіб
завоювання. Його ілюструє історія здобуття Дамаску – однієї з перших перемог
молодої ісламської держави. Її військо у цьому поході, недоукомплектоване і
недоозброєне, мусило протистояти добре вишколеній, боєздатній візантійській
армії. В той час, як один із полководців, що взяли місто в облогу, намагався
здобути його приступом, інший підписав угоду, ймовірно, з Патріархом Дамаску, внаслідок
чого араби мирно увійшли у місто.
Старий порядок
відійшов у небуття, баланс сил змінився. Хоча мета мусульман – розповсюдження
ісламу – була однією з причин завоювань, нові правителі не нав’язували своєї
віри місцевим. Основний принцип, яким вони керуватимуться під час усіх
подальших завоювань, – терпимість. Культурна і релігійна терпимість у поєднанні
з військовою силою допомогли їм згодом змінити світ.
Єрусалим – третє
священне місто мусульман. Сюди архангел Джебраїл переніс Магомета під час
міраджу – нічної подорожі; саме тут останній побачив Аллаха. У Єрусалимі
Магомет став імамом – головним пророком над Ісхаком, Ібрагімом, Ісою, Мусою.
Халіф Умар,
котрий захопив Єрусалим під час непереможної ходи арабів, зберіг Церкву Гробу
Господнього як християнську святиню, а свою мечеть збудував поруч. Християнам
дозволили сповідувати свою віру, а євреям, котрих вигнали за римлян і
візантійців, ‑ повернутися до міста. В обмін на захист немусульмани мали
платити податок, завдяки чому імперія могла процвітати.
Як і у будь-якій
імперії, арабські правителі також керувалася у своїх стратегічних завоюваннях
пріоритетами багатства. Однак вони ставили за мету не простий грабунок, а
створення довговічної світової традиції державності. У підкорених краях вони
розбудовували нову інфраструктуру, удосконалювали систему благоустрою міст.
Близький і Середній Схід, розташований на перетині трьох континентів,
століттями був економічним, культурним та політичним центром світу.
Західна
Європа переживала тоді «століття темряви», коли ніхто й
подумати не міг про те, що ця дика малообжита територія колись посяде провідне
місце у світі ‑ як за могутністю, так і за культурою. Водночас арабський світ
переживав добу Ренесансу ‑ розвивалися астрономічні та медичні науки, збирали
великі бібліотеки, праці видатних вчених та митців античності перекладали
арабською (зокрема, «Начала» Евкліда). Іслам, на відміну від християнства,
заохочував розвиток науки та культури, тому саме знання східних мислителів
підняло завісу «обскурантизму» і поклало початок європейському Відродженню.
Картина Рафаеля «Афінська школа» є втіленням бачення європейцями Ренесансу,
передачі та відновлення здобутків античності. Однак у ній же схований ключ до
істини: зображення арабського вченого як свідчення сполучної ланки культурного
обміну між Римом та Європою. Адже саме араби, зберігши надбання античної доби,
здійснили нові, революційні відкриття у математиці, астрономії, хімії,
медицині, філософії. Навіть теорія Коперника не була новою для Сходу, європейці
знову і знову відкривали для себе науку, перекладаючи праці арабів на латину.
Сьогодні,
мабуть, настали «темні часи» для мусульманського світу. Однак те саме може
чекати і на Захід, який вже зараз зазнає небезпечних трансформацій. Колись
арабам вдалося за 80 років створити свою імперію, нині ж 23% населення світу
сповідують іслам, і ці показники зростають. На теренах Європи проживає близько
20-25 млн. мусульман, у деяких країнах (Франція, Бельгія і т.д.) ця релігія
узаконена на інституційному рівні (іслам же здавна поєднує політичні та
релігійні догми). Тож чи не може «відстала» цивілізація невдовзі зайняти
авангардне місце у поступі людства? Нехай у країнах арабського світу низький
рівень демократії, однак «арабська весна» дає підстави думати про зміну
автократичних режимів, що передбачає вихід Сходу на вищий щабель розвитку. Чи
зміниться тоді розстановка сил і полюсів у світі? Поки це не відомо. Одне можна
сказати точно: араби далеко не безнадійні, тому не знати, коли шальки терезів
знову перехиляться на їхній бік, коли вони знову змінять лик світу. Фільм дає
нам матеріал для роздумів, однак не дає відповіді на це запитання.
Немає коментарів:
Дописати коментар