четвер, 10 жовтня 2013 р.

Що таке соціальна журналістика і з чим її їсти?


DC-Blogs

Аліна Гаравська
Часто журналісти пишуть для людей, аби задовольнити їхні потреби, але не про них. Такі норми буття як допомога, щирість та любов відходять на другий план, в той час, як утверджуються нові парадигми соціуму. Чого хоче народ, про те й пишуть…



Хліба та видовищ!

Народ, неначе табун, потребує чогось, що збадьорить його, тому «гаряча» сенсація кримінального характеру часто-густо припадає нам до душі, чого не можна сказати про чуттєві історії таких людей, як ми, які постійно долають життєві перешкоди. Та це вже не те, воно поступається тому ритму життя, який панує не лише на вулиці, а й у наших думках. Черговий труп у новинах залишає нас байдужими, адже цього криміналу та бруду вже забагато, люди просто перенаситилися насиллям. Зазвичай ми можемо прослідкувати приблизно таку картину випуску новин дня: вбивство-теракт-вибух-грабунок-політичний конфлікт-народилася пандочка. Саме тому соціальна журналістика постачає нам трішки життєвих історій, котрі змусять наші серця битися в унісон, коли учасники ефіру розповідають відверто про головне. Це та краплина, що допомагає нам остаточно не деградувати серед того божевілля та напливу кримінальної інформації, та, на жаль, «соціалка» сьогодні мусить утверджуватися, адже її витісняє безсердечність.

Бути чи не бути людському фактору?

Одразу хочу розставити усі крапки над «і» щодо людського фактору у соціальній журналістиці, адже часто доводиться чути, що немає сьогодні об’єктивності, немає таких статей, сюжетів тощо, які б подавали матеріал неупереджено. Проте тут я візьму реванш і спитаю: «А чи існує ця об’єктивність узагалі, тим паче тоді, коли говориш про почуття людей, які також доволі своєрідні та мінливі?». Як би там не було, та будь-яка історія - чи то бабусина на лавочці, чи секретаріату Президента, чи професіонала-журналіста - подаватиметься під призмою внутрішнього ego, яке розуміє наплив інформації в силу своїх можливостей та досвіду. Хочете матеріал без будь-якого людського чинника, аби він був максимально правдивим? Тоді вам доведеться шукати  думок, витворених з tabula rasa, а, зважаючи на те, що чиста свідомість не має усталених поглядів, то й інформація подаватиметься хаотично та прісно. Отже, я вважаю, що віртуозність соціальної журналістики полягає у тому, аби подати ту чи іншу історію під різними кутами зору, обґрунтувавши її суть коментарями аналітика, підкріпивши словами постраждалого та винуватця.

А як щодо тролінгу?

Це щось свіже та нове, те, що заполонило мережу Інтернет, те, чим час від часу користується кожен мимохідь, коли прагне поставити дотепне запитання і при цьому цікава не так відповідь, як сама реакція. Загалом метою тролінгу є спричинити  конфлікт між учасниками дії, зробити бесіду «колючою», словом, поставити бар’єр непорозуміння у певному соціумі. Хоча й цього часом виявляється замало, адже кому цікаві мирні історії, якщо глядачі прагнуть суперечок, сюжету з «перцем». Тільки тоді така соціальна журналістика привертає нашу увагу, коли в матеріалі панує атмосфера конфлікту.
Та чи доречний вищезгаданий прийом у «соціалці»? Як відомо, що за багато, то не здорово, тому завжди потрібно використовувати будь-які прийоми - чи то сатиру, чи сарказм, чи іронію у межах розумного. Ось і тут ми маємо подібну ситуацію, адже метою журналістики є не намагання образити когось, а викрити недоліки. Саме тому професіоналізмом вважається вміння створити різноголосся, аби був сюжет, використати моменти тролінгу, щоби наповнити його дотепністю, та пізніше включити аналітику та статистику, які з допомогою здорового глузду розставлять усе на свої місця.

Тупий та ще тупіший

Як би це сумно не звучало, та соціальна журналістика потихеньку деградує. Я маю на увазі те, що їй приписують програми різних шоуменів, котрі, по суті, є більшою мірою клоунами, аніж майстрами пера та слова. Наприклад, розглянемо програму, яка є досить популярною - «Дурнєв +1». Навіть якщо ви її не бачили, то принаймні чули про такі собі провокативні питання рівня шкільної програми, які ставлять звичайним людям, а останні, в свою чергу, або не можуть відповісти, або ж роблять це доволі кумедно, і одразу розумієш, наскільки низьким є інтелект оточуючих. Список таких програм не закінчується на «Дурнєв+1», оскільки кожна друга в телепросторі є своєрідним гібридом журналістики, який не стимулює до жодних розумових процесів та співпереживань. То чому ж примітивність людей приваблює нас більше, ніж їхні нелегкі історії та успіхи? Думаю, річ у тім, що телебачення опускається до рівня маси, тобто на щабель нище. Для багатьох глядачів саме простота подання інформації є прерогативою передачі, водночас та сама деградація і висвітлюється у подібних шоу. Можна робити висновки, однак, соціум і далі буде прагнути дотепних питань-відповідей, що не вимагають жодних роздумів, а тим паче аналітики.
                                                                                                                           
Аліна Гаравська,
 студентка  1 курсу факультету журналістики

Немає коментарів:

Дописати коментар