Її називають Всенародною плакальницею, легендою
українського телебачення та великою жінкою. Лауреатка численних премій та
нагород, Заслужена журналістка України завжди залишається щирою та відданою
своєму глядачеві. Про емоції на екрані, допомогу людям, невизнання чиновниками
та балансування в журналістиці говоримо з Ольгою Герасим’юк.
- Хочу почати з невеликого екскурсу в минуле.
Отримуючи премію у Лондоні 1999-го року за телепередачу «Версії О.Герасим’юк»,
Ви звернули увагу на те, що вашій команді аполодували стоячи абсолютно всі,
окрім делегації з України. На думку чиновників, переможний програма про
екологічну проблему на Закарпатті стала каменем в український город. Зараз
бачимо, що ситуація майже не змінилася, і українські журналісти, які отримують
престижні нагороди – серед них Сергій Лещенко, Ігор Починок – часто залишаються
не визнаними належно. Чому?
- Наші чиновники сприйняли той фільм про трагедію на
Закарпатті як те, що ми виносимо власне сміття з дому. Хоча він був присвячений
лиху, яке сталося внаслідок діяльності самих же українців на власній землі. Ця
трагедія не мала перспективи у своєму завершенні, тому ми говорили про цю
екологічну ситуацію. Нас не визнали тоді чиновники, але суспільство визнало.
Чесно кажучи, я, наприклад, не хотіла би отримувати
якісь нагороди чи статуетки від людей. Хоча премія «Народне визнання» є для
мене однією з найважливіших. Чи визнає суспільство того самого Сергія Лещенка?
Так, і це яскраво демонструють його читачі, колеги. Вважаю, що якщо ти вже
працюєш у журналістиці, маєш пам’ятати, що це не шоу-бізнес, а ти не на
червоній доріжці. Тому нагороди тут – не найголовніше.
- Ви вже давно займаєтеся соціальною журналістикою.
Пригадується фраза з одного Вашого інтерв’ю: «Потрібно допомагати обраним, а не
перетворюватися на бюро допомоги». За яким принципом обираєте тих, кому
допомагати?
- Точно не всім. У нас у крові дуже багато
паттерналізму, небажання самому боротися за себе і своє життя, нерозуміння
свободи. Труднощі, які нам трапляються на шляху, - справедливі, адже у світі
кожна людина щодня стикається з необхідністю щось перебороти для отримання
свого інтересу. Тому коли до нас зверталися люди (а їх було дуже багато), вони
поділялися на дві групи: ліниві прохачі, які казали: «Дай мені», і ті, які
хотіли щось змінити у своєму житті. Ми намагалися відбирати тих осіб, які
шукали дружньої підтримки, а не наказували все вирішити замість них. У
будь-якій роботі, коли треба комусь допомогти у біді – чи то алкоголік,
наркоман, чи людина із соціальними проблемами – важливо зрозуміти одне: ти
зможеш врятувати лише того, хто сам цього захотів і сам до тебе прийшов. Якщо
говорити про наркоманів чи алкозалежних, добре знаємо, що їхня проблема є майже
непереборною, але навіть з неї можна вискочити. Це дуже непросто, але все ж
потрібно йти назустріч.
- Говорячи про допомогу соціальних журналістів, чи є
зараз в українському телепросторі такі феномени, яким колись була програма «Без
Табу»?
- Зараз інший телевізор, телепростір та час. Думаю, що
ми маємо це все пережити. Немає таких підходів, як були тоді, коли ми будували
свою державу, а наші переконання та прагнення допропаганди всього українського
збігалися. У той час ми не кривили душею, був своєрідний період «вольниці»,
свободи. «Без Табу» з’явилося не просто так. Коли ми їздили по Україні,
знімаючи передачу «Проти ночі», зрозуміли, що існує ще та соціальна сторона,
про яку ніхто не говорить. Ми довго сперечалися, але врешті-решт вирішили, що
хочемо її показати, прагнемо щось змінювати разом з людьми, яких зустрічали.
Коли, наприклад, ми приїжджали в якесь село, люди виходили з домівок,
розповідаючи про те, що турбує, вони сміливішали, покладали якусь надію на нас.
Але також я знаю, що коли ми їхали геть, вони розходилися по домівках і сиділи,
як миші. І тут я зрозуміла, що ці люди можуть більше і не зібратися разом, тому
потрібно щось робити. Так і виникла студійна версія «Без Табу». Ми робили це ще
десять років тому, але досі люди, зустрічаючи мене на вулиці, запитують про
продовження історій героїв передач. І я усвідомлюю, що є необхідність у розмові
по щирості, коли людина зрозуміє, що її історію не перемелять на фарш, а життя
сприйматимуть чесно. Шоу, які існують сьогодні, - розважалівка. Хоча я ходжу на
ефіри програми «Говорить Україна» як експерт, завжди намагаюся щось внести від
себе, додати якусь свою ноту, можу проконсультувати ведучого. Тому вважаю, що
потрібно такі передачі не критикувати, а спробувати самому щось змінити. Якщо ж
це не вдалося, то принаймні сказати: «Я зробив все, що від мене залежало». І я
думаю, що соціальне телебачення з часом зміниться знову, просто ми зараз
переживаємо такий час, коли не цінуємо своє життя взагалі.
- У своїх передачах Ви плакали разом із героями, не
боялися бути надмірно щирою. У теперішній час, коли людину важко чимось
здивувати, як можна розрізнити щирого журналіста від емоційно несправжнього,
який використовує своєрідний піар-хід?
- Тут не потрібно занадто багато міркувати, адже
глядач сам усе впізнає. Для мене у передачах було важливим, аби людина
зрозуміла: перед нею сидить не якась лялька. Ця людина прийшла, щоб її почули,
а проблему, яка є для неї найважливішою, допомогли вирішити. Захищатися від
емоцій для журналіста – це ставити між собою та людиною якийсь екран. Тоді з
ким вона говоритиме? Той, хто дивиться телевізор, розрізняє гру та справжні
емоції. Щирість ведучого – це також штучний товар і на це треба мати силу.
Знаєте, коли минає кілька років, як тебе немає на телебаченні, а зустрічаються
люди, які все ще живуть тими твоїми програмами, то це і є визнання
суспільством.
- Якщо порівняти журналіста з канатоходцем, який
постійно балансує між професійними стандартами та власними моральними
цінностями, що може стати рятівною жердиною, яка не дозволить упасти?
- Мій друг і колега Андрій Нестеренко каже, що існує
такий ефект еквілібриста, коли перед тим, як пройти по цій невидимій натягнутій
струні, баланс відчуваєш внутрішньо. Звичайно, не кожен на це здатен. Про
порушення етичних норм потрібно говорити. Наприклад, у Швеції журналіст,
працюючи, замислюється над тим, як те, що він напише, скаже, на кого пошлеться,
як себе поведе, оцінять його колеги у спілці. Оцей баланс відчувається не лише
на рівні порядності. Повинен бути ще й кодекс, який журналіст повинен знати і
розуміти. Бувають такі ситуації, коли можна виправдати те, що журналіст,
наприклад, незаконно зібрав чи вкрав інформацію. Але це ненормально! Ти мусиш
розказати правду, але легальним способом. Лише тоді ми станемо демократичним
суспільством.
Галина Сафроньєва
Немає коментарів:
Дописати коментар