субота, 2 березня 2013 р.

Невтомний шукач загубленої американської мрії (про фільм «Гонзо. Страх і ненависть Хантера С. Томпсона»)


(пісні для натхнення: The Rolling Stones «Jumpin’ Jack Flesh», The Mamas And The Papas «California Dreamin’», Jimi Hendrix «Purple Haze»)

Цей документальний фільм присвячений бурхливому життю і творчості одного з найвидатніших фріків другої половини ХХ ст., засновника гонзо-стилю в журналістиці, шаленого, романтичного, геніального і контраверсійного Хантера С. Томпсона.

Кінець 1960-х років став переломним періодом у житті американців. Війна у В’єтнамі, протистояння старих і нових політичних еліт, боротьба за мир, рух хіпі, психоделіка, ЛСД, Мартін Лютер Кінг, Енді Ворхол, Джимі Гендрікс, «Роллінг Стоунс» та низка інших цілком нових явищ і віянь у політиці й мистецтві, які не могли не відобразитися й у журналістиці. Саме на цей час припав пік творчості журналіста і письменника Хантера С. Томпсона, який постійно перебував у центрі всіх найважливіших тогочасних подій і рухів.

Фільм опирається на спогади сучасників Томпсона: дружин, сина, біографа, близького друга – художника Ральфа Стедмана, а також музикантів, політиків, журналістів та редакторів, з якими він був у близьких стосунках, і навіть самого Тома Вульфа. Проте левову частку складають уривки з творів журналіста, його власні інтерв’ю, зокрема кадри з фільму «Сніданок з Хантером», і диктофонні записи, які він робив під час своїх численних поїздок. Це все створює ефект присутності Хантера Томпсона, дає змогу відчути його переживання, зрозуміти стан його душі. Варто зазначити, що тексти від імені журналіста читає Джонні Депп, який у 1998 р. зіграв роль самого автора у фільмі «Страх і ненависть у Лас-Вегасі» – екранізації однойменної книги.

Розповідь про життя батька гонзо-журналістики ведеться у хронологічній послідовності – від юнацьких років і аж до смерті у 2008 р. Деякі віхи життя більш деталізовані, особливо це стосується періоду його участі у виборчих кампаніях. Але давайте про все по порядку.

Знищення американської мрії (Чикаго, 1968)
 68
Хантер Стоктон Томпсон виріс у бідній сім’ї, в підлітковому віці був хуліганом, мав проблеми із законом. Але згодом пішов у журналістику, щоб викривати фальшивість американського суспільства і висміювати існуючий лад. І в цьому йому значно допоміг часопис «Роллінг Стоун». Більше року він провів з «Ангелами Пекла», про яких написав однойменну книгу. За цей час Томпсон зумів сформувати свій власний стиль написання творів. Проте посварився з «Ангелами» і захопився рухом хіпі. Він став пропагувати антивоєнну тематику та боротьбу за громадянські права. Але на цьому не зупинився і вирішив податися у політику.

                                              Під час балотування в шерифи
Саме темі політичної діяльності і політичної журналістики Хантера Томпсона приділили найбільше уваги у фільмі. Не останню роль відіграли вуличні бої у Чикаго 1968 року після національного з’їзду Демократичної партії, де поліція на очах у журналіста силоміць розігнала мирну демонстрацію. Це побоїще остаточно підтвердило діагноз Томпсона, що в його країні все куплено, і спонукало його ще активніше зайнятися громадсько-політичною діяльністю. Він балотувався на посаду шерифа і ледь не здобув перемогу, адже декларував, що відстоюватиме легалізацію наркотиків. А ще дуже символічною була його поїздка із величезною кількістю наркотиків до Лас-Вегасу «в пошуках загубленої американської мрії», якій Томпсон присвятив вищезгадану книгу.

Він дозволяв собі абсолютно все, чого не могли собі  дозволити інші журналісти. Поняття «не для протоколу» для нього не існувало, як і поняття об’єктивності. Коли йому давали редакційне завдання зробити репортаж про певну подію, він писав величезні «трактати», які створювали атмосферу обстановки, ефект присутності, але не характеризували її.

Хантер Томпсон не приховував своєї ненависті до одних політиків (зокрема до Рычарда Ніксона) і захоплення іншими. І це можна простежити у президентській кампанії 1972-го року. Йому дали завдання бути оглядачем, а він ставав на бік котрогось із політиків. Проте у фільмі його ніхто не звинувачував у заангажованості. Розпускання брудних чуток про Ніксона не осуджують, як і деякі зміни в його політичних поглядах. Хоча це можна пробачити, зважаючи на контроверсійність журналіста.

                     З Джорджем МакГуверном - кандидатом у президенти США

Фільм «Гонзо. Страх і ненависть Хантера С. Томпсона» доволі динамічний. Можна простежити швидке і не зовсім логічне нанизування подій. Але це не просто перестрибування з однієї на другу – кожна попередня невеликим і слабим гачком чіпляється за наступну і таким чином усе більш-менш тримається купи. Творці фільму зуміли поєднати документалістику з прийомами нової журналістики, хоча першої все-таки відсотків на 10 більше.


Незважаючи на шалений спосіб життя, який вів Томпсон, нас підводять до думки, що насправді його життя склалося трагічно. З 1975 року він перестав постійно працювати, а лише інколи публікував статті у журналі «Роллінг Стоун» і видав декілька книжок. Натомість його зробили героєм коміксів і карикатур, але він не зважав на це, бо йому подобалося, що про нього не забувають, він і надалі почував себе зіркою. Довгі наркотичні запої, пиятики, гуляння, експерименти зі свідомістю, численні романи на стороні і творчий занепад зруйнували його сім’ю. Упродовж цілого життя його мучили різноманітні душевні тривоги, тому він часто говорив про суїцид і нарешті вчинив його. Нічого дивного в цьому не було, всі на це чекали і цілком нормально сприйняли такий кінець.

                               

На жаль, з фільму ми чітко не дізнаємося, чим він займався упродовж останніх 30 років свого життя, адже цей відрізок часу він не сидів склавши руки. І це суттєвий недолік, адже ми не можемо сформувати цілісну картину його творчого шляху. Але, мабуть, не це ставили за мету автори фільму. Їхнім головним завданням було розкрити всі грані характеру засновника гонзо-журналістики. І це їм вдалося.

З одного боку Хантер Томпсон був доброю і щедрою людиною, а з іншого – злою і агресивною. З одного боку це був чудовий сім’янин, який дуже любив свою дружину і сина, з іншого – це гуляка і наркоман. І схожих протиріч в особистості цього фріка можна навести безліч. Але суспільство має велику потребу в таких людях, які б висміювали і засуджували теперішній лад, адже навіть зараз відбуваються схожі «жахіття», як наприкінці 60-х рр. Просто вони трохи видозмінені, але їхня суть загалом не змінилася. 

Немає коментарів:

Дописати коментар