Ієрархія – деградація?

Автори: Ярослав Назар та Святослав Мотрен

22 квітня на факультеті журналістики ЛНУ ім. І.Франка відбулась зустріч Дискусійного клубу з Тарасом Плахтієм на тему «Суб’єктність суспільно-політичних організацій».

Тарас Плахтій (незалежний дослідник теорії суспільно-політичних організацій) взяв на себе чималу відповідальність – за дві години розповісти дискусійникам про таку заплутану, немов навушники витягнуті з сумки, тему як «Суб’єктність суспільно-політичних організацій». За цю «страшну», на перший погляд, справу Тарас Плахтій взявся зі значним ентузіазмом, який передався учасникам лекції.

Для початку ми намагались розібратись з термінологією, що була життєвоважливою для розуміння теми обговорення. Перший термінологічний «снаряд» виявився не надто небезпечним, але зі своїми особливостями.

Що таке суб’єкт і з чим його їдять? Суб’єкт – наділена чуттям, свідомістю і волею активна істота, яка здатна пізнавати і змінювати світ: адекватно сприймати інформацію із зовнішнього і внутрішнього середовищ, здійснювати в раціональній площині її обробку та аналіз, усвідомлювати власні інтереси, здійснювати нормативне планування для їх реалізації, яке полягає у відкритому виборі засобів, завдань, цілей та ідеалів.

Начебто, все зрозуміло, але потрібно розставити основні акценти:

1. Суб’єкт – це активна істота
2. Планування інтересів суб’єкта здійснюється на основі завдань, цілей та ІДЕАЛІВ
   

Подолавши цю перепону, ми рухались далі і на горизонті запримітили «піраміду Маслоу». Завдяки їй присутнє товариство намагалось збагнути, які потреби людини задовольняються внаслідок її участі в суспільно-політичних організаціях у якості рядового члена.

          Підібравшись ближче до «піраміди» дискусійники зауважили, що для члена організації зі змінною структурою притаманне задоволення всіх потреб: фізіологічної, потреби в безпеці, приналежності і любові, поваги, естетичних потреб та самореалізації. 

Кардинально протилежно виглядала ситуація із задоволенням потреб у організації з ієрархічною структурою управління. Член такої установи потребував лише статусу і приналежності до спільноти.  Естетичні потреби, пізнавальні та самореалізації були важливими лише на етапі ФОРМУВАННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ. З плином часу вони атрофувалися, бо людина вже закріпилась в організації і її інтерес до цих «вищих потреб» зник.

Чому так? Все просто, бо фундаментальною потребою будь-якою живої істоти, яка складає ціль і зміст її життя є управління реальністю. Кожен з нас на підсвідомому рівні прагне керувати іншими. Для людей, котрі стали членами організацій з ієрархічною структурою ця фундаментальна потреба стала реальністю, бо вони отримали змогу керувати іншими, а більшого їм вже не потрібно.

З цим ми розібрались і рушили знову. На наступному етапі нашої подорожі ми зіткнулись з дуже цікавим феноменом характерним для українського олігархічного осередку. Не відкриємо вам «Америки», якщо скажемо, що державою керує олігархія, щонайменше вона смикає за ниточки політичні маріонетки. Але як вона це робить у режимі реального часу, мабуть не знав ніхто.

Згодом ми з’ясували, що ця схема не є складною чи заплутаною, навпаки – все просто і вишукано. Суть ось у чому – кожного дня у вищих ешелонах влади приймаються певні рішення, віддаються розпорядження «нижче», когось звільняють з посади, когось призначають. Ну, начебто, все так і є. Але ці «рішення» не приходять нашим державним мужам у голови спонтанно. Всі «фундаментальні» питання вирішують вночі. Ця схема дуже перегукується з відомою грою «мафія». Наші олігархи, котрі вдень переодягаються в політиків, кожної ночі збираються за, таким собі, «круглим столом» і на спільній раді обговорюють важливі, нагальні питання.

         Ось такий цикл «світла і темряви» проходить кожне рішення, яке ми у народі інколи називаємо «вистражданим». Що з цього всього круговертю є вартим уваги? По-перше – олігархи вміють домовлятися і ЩОНАЙВАЖЛИВІШЕ – приймають рішення спільно, не обираючи собі лідера. По-друге -  олігархічний «круглий стіл» є типовим прикладом організації зі змінною структурою, в них не існує лідера, тобто (покликаючись на вищесказане) члени такої організації задовольняють всі можливі потреби «піраміди Маслоу».

Дискусійники впродовж шляху дуже часто задавали Тарасу Плахтію одне і те саме запитання – чому ієрархічна система – деградація? Лектор постійно тримав інтригу, відмовчувався, та дочекавшись певного моменту повів нам цю «страшну» правду.

Вже не перший рік існує в світі одна дуже цікава класифікація організаційних суб’єктів елітних груп, яку створив Дж. Гараєдагі. Згідно з ним, існує три системи управління: нерозумна система(механістична модель), система з одним розумом(біологічна модель), мультирозумна система(соціальна модель).

Кожній з цих систем відповідає одна, а то і більше організаційних структур. Наприклад, нерозумній системі відповідає ієрархія, бо це управління однієї людини, котра приймає усі рішення і працює за принципом «якщо не правий я, то не правий ніхто». Системі з одним розумом відповідає аж три різноманітні організаційні структури – ієрархія, корпорація, гетерархія. З першою структурою ми розібрались, а другу згадували трішки вище, коли говорили про нічний «круглий стіл» олігархів, котрі спільно приймають рішення, які вже днем втілюють у життя завдяки роботі в законній ієрархічній структурі.

А що таке гетерархія? Таке ж «страшне», на перший погляд, слово. Та все дуже просто. Гетерархія – це декілька корпорацій, тобто декілька організацій зі змінною структурою, що мають свої нічні засідання, але котрі навчились співпрацювати з іншими групами. Гетерархія зараз активно використовується у Європі, де навчились домовлятись.

Остання за позицією та не за значенням – мультирозумна система, якій характерна гетерархія та адхократія. Знову «страшне» слово, але зміст як і в попередньому випадку простий. Під адхократією розуміють організацію зі змінною структурою, в якій немає чітко вираженого лідера, є ЗМІННА і ТИМЧАСОВА виконавча ієрархія та впорядкована мережа членів. Ця організаційна структура є унікальною тим, що вона дає змогу рядовому члену задовольнити всі свої потреби «піраміди Маслоу» і такий учасник має змогу працювати на всі двісті відсотків своїх можливостей, бо у нього завжди є можливість «рости» та втілювати у життя фундаментальну потребу управляти.

Довго посидівши біля класифікації Дж. Гараєдагі, дискусійники вирушили далі і незабаром зустрілись поглядами з життєвим циклом організацій елітних груп. Раніше, ми лише дивились на ці організації зверху, приглядались до них, торкались, а тепер ми отримали змогу пройти з ними весь шлях від «А» до «Я».

Вся історія починається з сірого, затягнутого хмарами світу, де керує зла і недобра «сіра піраміда». Вона найбільша у «царстві» і змушує всіх себе слухатись (нічого не нагадує?). Та таку тиранію довго ніхто не витерпить, тому у «царстві» виникають генератори ідей, котрі не хочуть миритись з режимом. Проте варто не забувати, що генерувати ідеї можна зсередини і ззовні, лише необхідно аби їх хтось вчасно підкинув. З плином часу кількість таких генераторів ідей зростає, і починають виникати нові центри структурування контр-еліт. Тобто, мається на увазі те, що починається створення клубів, невеличких громадських організацій, що є противниками режиму і хочуть з ним боротись. Навколо таких клубів і гуртується небайдужий люд. На третьому етапі всі ці організації розрослись до такого рівня, що починають кооперувати з іншими організаціями, створюється потужна сітка непідкорених «піраміді», котра вже втратила свою жахливу сірість і з того всього страху почала бліднути. Третій етап важливий, в першу чергу, тим, що на ньому «піраміда» падає і виникає питання: хто займе її місце? З цього моменту починається лавиноподібне, блискавичне переструктурування соціальної системи, а простіше кажучи – гра в «хто не встиг, той запізнився». Ті потужні організації, що досягли свого апогею на третьому етапі розпочинають активну діяльність, аби першими «встигнути» посісти місце піраміди. На четвертому етапі завершується ця боротьба. Постає нова «піраміда», проте ще червона, бо несе в собі ідею. Та з плином часу історія повторюється: «піраміда» сіріє, ідей немає, трішки пізніше виникають нові генератори думок і коло повторюється знову.

Варто зазначити, що цей цикл неможливо поставити в часові рамки. Бо якщо поглянути на Україну, то до 2004 року він відбувався з одним темпом, після 2004 – вже з зовсім іншим, швидшим. Незмінним лишається тільки принцип спіральної циклічності.

На останок слід додати, що за кілька днів перед прочитанням лекції Тарас Плахтій провів семінар, де наочно продемонстрував як працює дане моделювання процесу управління. Учасники семінару мали можливість самі втілитися в образ центрів прийняття управлінських рішень, на собі відчути зміщення суб’єктностісуспільно-політичних організацій. Метою заходу була екстраполяціяформ комунікативного обміну, проведеного у рамках робочих груп, на той, який здійснюють реальнісуб’єкти політичної взаємодії. Про це наступний коментар:

Святослав Мотрен, аспірант політології ЛНУ ім. І. Франка :

           Протягом 20-21 квітня я був учасником семінару «За 3 роки – 50 років. Погляд в майбутнє», присвяченому футурологічній перспективі розвитку самоорганізаційних систем. Саме в контексті цього семінару мені було дуже цікаво прослухати лекцію Т. Плахтія, оскільки там міг роз’яснити для себе певні моменти його теорії. На семінарі ми обмінювалися поглядами з приводу того, яким буде майбутнє України (зокрема її зовнішньополітичний статус, що торкалося певною мірою і майбутньої картини світу) за 50 років, якщо зараз буде реалізовано програму розвитку одного з чотирьох сценаріїв: «прориву», «еволюції», «інерції», «консервації». Особливим моментом цього семінару була виключно самостійна робота учасників. Пан Тарас не втручався в процес вироблення нами бачення реалізації кожного з сценаріїв, лише задав пошукову методологію та координував перебіг роботи за планом. Мені бракувало експертної оцінки. Програма реалізації цих проектів включала аналіз змін у трьох площинах: політично-правовій, економічній, соціо-культурній. Була відчутною наша непідготовленість до повноцінного осягнення цих сфер. Запрошені гості – М.Маринович та Т.Возняк – також не долучилися до обговорення змістової частини. Через це проявлялось своєрідне почуття роботи у вакуумі. На лекції ж я зрозумів, що задум семінару полягав у відтворенні процесу напрацювання рішень, коли за відсутності формального лідера кожен учасник може самореалізуватися відповідно до власної компетенції, формувати рішення свого кола та впливати на рішення інших. Так працює механізм самоорганізації систем. Ці знання є вкрай актуальними, як для розуміння процесу управління державою, так і організації роботи у малій групі.

Оксана Коваль, студентка V курсу факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка:

          Найбільш запам’яталося, те, що різниця між суспільством у тоталітарному і демократичному режимах полягає в тім, що в першому люди часто задовольняються досягненням так званих перших сходинок у піраміді Маслоу. Для суспільства демократичного режиму ж є дещо вищі цілі життя – потреба в самореалізації, в самоактуалізації – тобто верхні сходинки піраміди. Зважаючи на це, державі легше задовільнити потреби суспільства у країнах з авторитарними, демократичними режимами, а не в країнах демократичних. 

Також цікавою виявилась так звана “теорія масок”, яка стосується прийняття рішень органами влади. Часто суперечки, які виникають між державними мужами розв’язуються у кулуарах, або ж як висловився лектор – “у банях”. Тобто важливим у таких питаннях є фактор суб’єктивний.

Ще ми говорили про ієрархію та гетерархію. Як на мене, більш ефективною у організації діяльності якоїсь структури є друга. Адже вона забезпечує ротацію влади. Таким чином, ніхто не встигає засиджуватись на владному кріслі. А це забезпечує можливість впровадити щось своє кожному елементові такої структури.

Дуже мені припало до душі, як лектор зумів схематично показати плин людських думок. Це саме та схема, яка демонструє – яким чином можна в думках перейти від каменю до театру Вар’єте. ( саметакачудасіятворилася в голові головного героя оповідання“Вбивство на вулиці Морг” Едгара По )

Олеся ЯРЕМЧУК, студентка V курсу факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка:

          Лекція Тараса Плахтія належить до тих, які змінюють картинку сприйняття світу, позаяк отримана інформація додає розуміння багатьох суспільно-політичних процесів. Ентропія видозмінюється у впорядковану інформацію. Схеми Тараса Плахтія - кількісний показний цього. Однак я дотримуюсь думки, що не все у цьому світі можна вписати у схеми та моделі. Адже і суспільство є живим організмом, яке кожного дня змінюється, зазнає метаморфоз. Дуже цікавим мені видалась організаційна парадигма Гараєдагі, тлумачення життєвого циклу елітних груп, а також логічно-інформаційні модулі. Те, як лектор розповідав про фрактали, заслуговує окремої уваги. Ще б знайти місток між такими теоріями та реальністю і навчитися їх втілювати в життя, - ми б мали "платонівське" суспільство.