середа, 16 січня 2013 р.

Харків:рефлексії від Ярослава Назара та Христини Гірської

Учасники Дискусійного клубу висловлююсь свої враження від харківської поїздки


Ярослав НАЗАР

Дискусія чи діалог?



Далека поїздка з хорошою компанією – завжди сила-силенна позитивних емоцій, спогадів, та й нових знайомств. Подорож за тисячу кілометрів від рідного Львова до далекого, але дуже красивого Харкова, вартувала всіх жертв, на які пішли учасники Дискусійного клубу(надалі DC).
Двадцять годин у поїзді, недосипання, мішки під очима – данина, яку ми заплатили, проте згодом не шкодували ні хвилини. Прекрасне місто, приємні люди – все це як холодний дощ після спеки. Емоційне піднесення охопило всіх і кожного. В наших очах можна було прочитати одне і дуже характерне для Харкова слово - «Вау».
Проте моїм першим спогадом про місто була зустріч поглядами з правоохоронцями. Коли наша DC - гвардія сходила з перону, щоб вийти у місто, першими нас зустріли міліціонери. Звичайно, не подумайте, що вони нас спеціально чекали. Четвірка правоохоронців обговорювала якісь свої питання, але коли вони побачили нас, то довго супроводжували своїми поглядами.
Приємна деталь у цьому спогаді полягає у тому, що коли я махнув міліціонерам головою в знак привітання, вони(!) махнули мені у відповідь.
Все ж, я трішки відійшов від головного призначення поїздки DC до Харкова. Нас запросили колеги з Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, щоб ми приєднались до пілотного зібрання аналітичного клубу «Соціоreality». Створений він був на базі соціологічного факультету університету з метою обговорення призначення і впливу соціології на Україну і її життя.
Масла у вогонь нашої цікавості підливав той факт, що на пілотне засідання аналітичного клубу були запрошені Ірина Бекешкіна( директор Фонду «Демократичні ініціативи») і Володимир Паніотто(директор Київського міжнародного інституту соціології).
З повними кишенями захоплення наша команда вирушила до університету на зустріч. ВЕЛИЧЕЗНА і велична площа і такий же університет, ще раз підкреслили всю красу Харкова.
І ось за декілька хвилин ми уже у конференц залі. Львівський DC компактно розміщується у задній частині залу, яка(завдяки нашим фірмовим футболкам з емблемами) перетворилася на «білу зону».
Згодом ми сміялися, адже деякі студенти подумали, що ми спеціально влаштували флеш-моб.
Готові до дискусії, запитань і відповідей, озброївшись диктофонами, блокнотами і ручками, налаштувавши відеокамеру, ми з хвилюванням очікували початку. Тут у залу заходять запрошені гості. Привітання, квіти, оплески, спалахи фотокамер, один,два,три - відеокамери починають фільмувати і…
І всього цього пафосу не було. Все відбувалось по-домашньому, спокійно, з добрим гумором і жартами. Така атмосфера щонайкраще сприяла дискусії.
Я, як член знімальної команди DC, намагався одночасно слухати дискусію і фільмувати все дійство. Думки Ірини Бекешкіної щодо непрофесійності журналістів у питаннях соціології, які своїми матеріалами дезінформували читача, зацікавили всю аудиторію.
Коли журналісти не перевіряли інформацію надану їм сумнівними соціологічними центрами досліджень, вони робили ведмежу послугу суспільству, бо давали зависокі рейтинги певним партіям.
Зацікавленість дискусією була така, що подекуди ми з колегою забували фільмувати все це дійство і присутнє товариство. Але…
Не все було так гладко, як виглядає на перший погляд. Замість дискусії між гостями і студентами, запальних суперечок і тому подібних речей, все радше походило на діалог між гостями і викладачами з аспірантами.
Їхня висока соціологічна патетика не давала змоги щонайменше третині аудиторії зрозуміти про що мова. Студенти у розмові участі не брали. І не можу сказати, що це було їхнє небажання говорити, радше їхня присутність у розмові була непередбаченою організаторами.
Хотілось більш жвавої дискусії, а отримали пристойний діалог.
Все ж, пілотне засідання аналітичного клубу «Соціоreality» вдалось, та ще й на славу. Сподіваємось, що дуже скоро таких проектів в нашій державі буде більше. Можливо, такі організації допоможуть щось та змінити в Україні.



Христина Гірська

Дещо з поїздки до Харкова



Близько двадцяти вагонів із надписом "Слобожанщина" стояли на другому пероні Головного залізничного вокзалу у Львові. "Усім без запізнень бути біля головного входу о п'ятій" - оголосила дев'ятьом юним журналістам-учасникам "Дискусійного клубу" координатор Campus 3.0 у Львові, Олеся Яремчук. І ось уже о 17.15 рушив у майже двадцятигодинну подорож поїзд Львів-Харків. "Розкидані" усім одинадцятим вагоном студенти привертали до себе досить доброзичливу увагу подорожуючих своїми недитячими розмовами про поствиборчу ситуацію в Україні, прогнозами на майбутнє, враженнями від публікацій відомих журналістів/політологів ітд. І, навіть погасивши світло, провідник не зміг перешкодити своєрідному засіданню "DC". Проте слова "йду я вже спати" лунали все частіше, а поїзд з легкістю заколисав увесь вагон, тож до ранку було чути лише сопіння та хропіння.
За вікном світало, вода кипіла у вагонному самоварі й ми потроху злазили із своїх верхніх полиць. Усі пили каву й їли смачні шоколадні круасани, а кілометрів тим часом ставало менше. "Здаємо постіль! Вам квитки віддавати?" - з дещо російським акцентом промовив провідник, і вже через пів години ми топтали харківську землю. Далі все було злагоджено й без особливих пригод: швидко знайшли метро, вийшли на станції Радянська, знайшли потрібний нам хостел "Пушкін", поселились, вмились, одягли фірмові футболки клубу та о пів на третю вирушили до Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна на перше засідання Аналітичного клубу "Соціоreality". Дорогою встигли помітити нульову температуру та вітер, просторі вулиці, оперний театр, найбільшу площу Європи, пам'ятник Леніну, Каразіну і велику красиву будівлю, яка й виявилась університетом. "Ого, який великий корпус" - хтось вигукнув вголос, а решта те саме подумала про себе.
Через деякий час сповнені перших гарних вражень та ентузіазму, ми сиділи на дев'ятому поверсі у конференц-залі, до якого йшли через бібліотеку. Із незначним запізненням засідання розпочалось, але, до нашого великого здивування, на ньому ми майже не бачили студентів. Налаштовані на дискусію-діалог, ми просиділи дві години на безперечно цікавій лекції, яку проводили метри у соціології Ірина Бекешкіна та Володимир Паніотто. І добре, що організатори дотримались регламенту, бо ми уже мало не помирали з голоду. Тож чималу відстань від університету до "Пузатої хати" подолали у лічені хвилини. "Смачно, але у нашій університетській їдальні смачніше" - такий вердикт винесла чоловіча частина колективу. Дослухавши пісню Скрипки пішли прогулятись, гуляли ми рівно 5 хвилин - мороз і вітер довше не дозволили.
"От б зігрітись гарячим глінтвейном" - вже й не згадаю, хто це сказав, але якихось пів години і в нашій "квартирі" пахне варивом з вина, кориці, гвоздики, лимону, яблук та меду. Соломія заграла перші акорди на гітарі, а далі усі розсілись на підлозі попиваючи зігріваючу смакоту та співаючи пісні. В перерві ледь підключились до Campusівської розмови з Андрієм Іллєнком та Геннадієм Зубком. Усі одностайно жаліли, що таки не прийшов Олесь Довгий. А далі знову були пісні, розмови, фото, нічна кава і канапки, трохи сну, швидкий сніданок, не менш швидке виселення.
12 година дня і ми вирушаємо у наш культурний маршрут колишньою столицею. Знаходимо з легкістю Історичний музей на площі Конституції - "скільки ж тут площ!" не приховує захвату хтось із наших. Заходимо у красиву червону споруду, де нарешті зігріваємось, бо на вулиці знову холод і вітер. Виявляється у музеї чимало експозицій, а часу обмаль тож обираємо три. І перша - "Харків у 1917-1940 роках" розчарувала нас. Все-таки наші музеї ще не вміють зацікавити відвідувача, який свідомо сам прийшов, а що ж говорити про школярів, яких водять туди примусово. Екскурсовод володів інформацією виключно у рамках експозиції та й подекуди не зміг дати відповіді на наші запитання. Про інші дві краще згадувати тут не будемо.
Зате приємним відкриттям став літературний музей - "я б тут жила!" знову хтось не втримався від коментаря. Ми потрапили на екскурсією Сковородинським життям та філософією, і хоч чимало уже про нього знали до того, але розповідь наукового працівника музею була без перебільшення захопливою, а ще на додачу неперевершений розпис стін, виставлені копії рукописів, інтерактив - ми були вражені і голодні. Одностайно вирішили порівняти студентські їдальні - так ми опинились у "Бункері". Дещо дивна назва для буфету, але очевидно зумовлена розміщенням - їли ми у підвалі. "Досить смачно", а головне ми знову у приміщенні, де можна зігрітись.
Втомлені, проте ситі, ми знову сідаємо у метро, щоб потрапити у вже знайомий потяг із написом "Слобожанщина", російськомовними провідниками, цікавими сусідами та майже двадцятьма годинами розмов-вражень від поїздки, знову багато горнят кави і чаю, поїдання останьої пачки печива, кілька годин сну і знову Головний львівський залізничний вокзал, останнє фото на пам'ять, пів години і я вже вдома пишу про поїздку львівських кампусівців до харківських.



Немає коментарів:

Дописати коментар