Технократи. Мереживо

 Парадокс життя в світі, охопленому цифровими технологіями, полягав у тому, що, Дивокрай для кожного із нас міг створити персональний ґаджет. Можна припустити, а технічно це було цілком реально, що смартфон збирав не лише інформацію щодо пошукових запитів, які ми вводили у браузері, але й прослуховував наші розмови з товаришами чи випадкові розмови, свідками яких ми стали. Сприйняте смартфоном, хоча не завжди сприйняте нами, також впливало на формування повідомленнями сфери, в межах якої доводилось згодом “плавати”.

 Сидячи за чашкою лате в кав'ярні, і думаючи про щось далеке, ми могли прослухати, що бариста з клієнтом обговорюють літературні вподобання, наприклад, Еміля Золі. Смартфон, однак, цього не прослухав і на якийсь час став підкидати відповідний літературний контент. Таким чином, самі того не підозрюючи, ми формували власну інформаційну капсулу не лише віртуальними відвідинами, але й реальними. Після відвідин театру стилістика підкидуваних постів була однією, зовсім іншою - по завершенню тюремних посиденьок із не найщасливішими із друзів. Це якщо не вдаватись у темну сторону наявності вух у твого смартфона.

 Загострення цифрової психології - це коли при аналізі акаунта починаєш розрізняти:
 * роботу бота
* пости реальної людини, однак під впливом проведеної щодо неї психологічної онлайн-операції
* чисті пости реальної людини, без втручань технічного чи психологічного характеру.

 В той буремний час перш ніж ставити питання "А чи не подуріли твої друзі?", варто було ставити питання : "А чи не розперезався троль, для якого час від часу зламують їх акаунти".

 Деякі із нас, не позбавлені почуття гумору, будували можливі діалоги із медицини майбутнього:

 - Сестро, мені потрібна історія хвороби пацієнта.
- Завантажувати тільки Facebook- й Instagram- профіль чи і Twitter-проявлювану симптоматику хочете оглянути?

Залежно від того, якими були посили у відпрацьовуваному інформпросторі, можна було здогадуватись про замовника інформкампанії. Першим мало виникати цілком логічне питання: “Кому вигідно сіяти ворожнечу і чому саме зараз?” Час від часу почерк ольгінських тролів був надто очевидним. Час від часу, якщо призупинитись і поміркувати, у почерку можна було бачити мотиви, наприклад, британських спецслужб.

 Частину пропрацьовуваного кіберпростору можна було вважати й справді процесом збалансування. Щось на кшталт витягування кожного із його інформкапсули, шляхом підкидання в поле зору геть неспівставних з його переконаннями понять. Але існувала і ціла когорта надміру збалансованих повідомлень, які, якщо не мати за спиною нехитких принципів, могли призвести до розщеплення мозку.

 Почерком агресивно ліберальних ботів було те, що постами, які підкидували у стрічці, вони часто заганяли у патову ситуацію. Ти можеш перепостити пост хвали А, однак в шапці тексту чи наприкінці - буде завуальований відсил до Б. А оскільки Б ти не особливо захоплюєшся, то бажання що-небудь перепощувати зникає. Таким чином людина застрягає у онлайн-бездіяльності. 

Окрім редагування минулого, вони займались крутінням вікон Овертона. Їхньою розвагою було вганяти у патову ситуацію. Крім того, вони творили ілюзію, ніби вибору нема. Насправді вибір був завжди. "Зло породжує зло" - чим раніше людство доходило до такого простого, здавалося б, банального принципу, тим меншою кров'ю вдавалось залагодити це все. Потрапляючи у пастку слів, ми нерідко застигали у тимчасовому заціпенінні. Частина лексикону стала носити подвійний, інколи навіть потрійний характер, яким користувались умільці задля завуальованості своїх посилів. Неоднозначність призводила до того, що в одній фразочці могли приховуватись водночас взаємовиключні мотиви. Тотальна параноя прививала іронічне, на межі з цинізмом вміння курсувати поміж слів і їх значенням. Слів, і їх багатозначністю.

 Ознакою найбільшого відчаю в ті часи можна було вважати супроводжуваний молитвою запит у кіберпросторі #anonymoushelp.

 Одним із способів демонстрації їх всюдисущості і контролю були сповіщення на ґаджетах, які супроводжували найбанальніші дії – як то похід у кіно чи поїдання чогось смачненького. Вони обов'язково задля доведення свого контролю побажають тобі смачного, але не безпосередньо - опосередковано. Наприклад, сидиш, наминаєш чіпси і тут -цвірінь. Саме зараз твій ґаджет вирішив із тисяч можливих сповіщень, підкинути ютуб-ролик про нещасних, запакованих у коробку піддослідних мишей, модифікацією поведінки яких займаються шляхом згодовування їм різного спектру продуктів.

 Для того, щоб охолодити надто запальних представників post-generation, вони розставляли пастки, які вганяли надто заядлого постця і перепощувальника у патову ситуацію. Контент, який гравець міг запостити і який міг призвести до негативних наслідків, містив елементи інформації, яка стримувала від перепосту. Зважаючи на те, що в інформаційних капсулах вони тримали представників найрізноманітніших верств населення - від науковців до політиків чи екстремістів, від м'ясників до медиків чи режисерів, ефект від їхнього впливу і потенціалу до моделювання поведінки був глобальним.

 У відділі, який ретрогради називали відділом зі зв'язків з громадськістю, займались відслідковуванням запитів та їх тематикою. Здавалось, що у моменти, коли владу в свої руки перебирали білі хакери, суїцидально-депресивні запити супроводжували вкидами гумористичного характеру. У моменти, коли владу у свої руки перебирали умовно кажучи чорні, людина із суїцидальними нахилами опинялась в ізольовано сповненому негативном інтернет-просторі. Але, як відомо, світ не ділиться на чорне і біле. Біле - не завжди біле й пухнасте добро. Чорне - не завжди злий клубок люті. 

Інформаційна ізоляція - це ситуація, коли масив даних, які отримуєш через інтернет, обмежується лише тими, які заздалегідь узгодили з тими, хто вважав себе форматором порядку денного. Насправді у світі все було настільки взаємопов'язаним, що в штучно створеній інформаційній оболонці перебували й ті, хто вважав, що формує її для інших.

 Марфа Макхлюйєн 

З історії європейського гумору

“Корабель дурнів”, «Quo vadis»?: луврсько-вашингтонський диптих

Сатира і гумор часто були супроводом складних періодів в історії занепаду чи становлення держав. Межа дозволеного у такі етапи – доволі хитка. З одного боку, безперечним залишається те, що гумор сприяє певній розрядці надміру наелектризованих і напружених відносин. Особливо доречним він стає у випадках, коли пригнічені потоком негативних новин, реципієнти перебувають в стані прокрастинації. З іншого боку – чи завжди виправданий цей гумор і чи надмірна самоіронія не сприяє зниженню планки у сприйнятті як самого блазня, так і тих, на чию долю випала невдача бути тими, кого представляє цей персонаж. 

Розглянемо декілька літературних, кінематографічних зразків та прикладів з образотворчого мистецтва, в яких прослідковується здорова, або не дуже самоіронія. Зазвичай автори, які беруться висміювати суспільство, у якому живуть, наче ставлять перед ним дзеркало, у якому відображаються їхні пороки. 

 У платонівській “Державі" знаходимо розмірковування на нашу тему двох знаних філософів: 

«Сократ: За природою своєю чоботар повинен добре шити черевики, а в інші справи не пхатися, так само, як тесля повинен теслювати.  Про інших можна сказати те саме. 

Главкон: Мабуть»

Справедливість, переконаний Сократ, полягає в тому, що кожен має займатись своєю справою. 

Якщо екстраполювати на сьогодення, то феномен Зеленського, як блазня, однак не без освіти, до того ж, юридичної, викликає двоякі думки. Насамперед, звісно, насторожує.  Серіал з кандидатом у головній ролі, як передвиборний хід, сприяє тому, що дехто береться ставити його в один ряд із, до прикладу, президентом США Рональдом Рейганом. Знаним актором і телеведучим. Хтозна, ймовірно, планка сприйняття Зеленського, як українського Рейгана й справді підніметься. Залежно від того,  як йому, як уродженцю козацького Кривого Рогу, тобто представнику Донбасу, вдасться залагодити цілий ряд проблем, що постали на території споконвіку українських земель. Гумор, без сумніву, може бути засобом нейтралізації супротивника. Однак не завжди. 

Повернемось до прикладів із мистецтва образотворчого.

Ієронімус Босх несправедливо причислений подальшими його інтерпретаторами до лику сатириків. Достеменно невідомо ні про те, чи був його «Човен дурнів» диптихом чи триптихом, ні того, яка зі стулок була центральною. 

Затокою пливе човен без капітана. Єдиний весляр веслує ложкою. Корабельна команда викликає посмішку і подив. Ніхто не забезпечує безпеку човна і челяді. Його перетворили на бенкетну кімнату: подбали навіть про охолодження винної діжки. За столом хвацьких пісень співають монах і чорниця, що грає на лютні. Родзинкою ганебного товариства не назвемо і персонажа, який перебрав. Його нудить. Перехилившись через човен він вивергає з себе зайве у воду. 

Картина зараз сприймається як уособлення театру Абсурду. 

Сучасність можна сприймати болісно, можна з усмішкою, а можна з болісною усмішкою. Згадуються слова головної героїні монологів "Похвала Глупоті" Еразма Роттердамського Морії. 

«Будь-яка річ має два обличчя ... і обличчя ці зовсім не схожі одне з іншим. Зовні начебто смерть, а зазирни всередину - побачиш життя, і навпаки, під життям ховається смерть, під красою - неподобство, під достатком - жалюгідна бідність, під ганьбою - слава, під ученістю - неуцтво, під потужністю - убозтво, під благородством - низькість, під веселощами - сум, під успішністю - невдача, під дружбою - ворожнеча, під користю – шкода». 

Морія переконана, що нема істоти більш нещасної, аніж людина. Всі інші тварини задовольняються тими межами, в які їх уклала природа, і лише людина намагається розсунути межі свого жереба. Вона твердить, що Дурість створює держави, підтримує владу, релігію, управління і суд. Та й що таке все життя людське, як не забава Дурості?

«Мудрість робить людей боязкими, і тому на кожному кроці бачиш мудреців, які живуть в бідності, в голоді, в бруді і в нехтуванні, всюди зустрічають лише презирство й ненависть. До дурнів же ж пливуть гроші, вони тримають в своїх руках кермо державного правління і взагалі всіляко процвітають. Власні недоліки, наче торбинка за плечима: їх не побачиш». 

Нагадаємо, у побудованому у формі монологу творі головною героїнею виступає Морія (Дурість). Відкриваючи читачеві свої таємниці, перераховуючи заслуги, вихваляючи саму себе і, головне, насміхаючись над багатьма «мудрецями», у міркуваннях про своє призначення, героїня зачіпає питання мистецтва, культури, суспільного ладу і багато інших. 

Повернімось до проведення паралелей із сучасністю, згадаймо персонажа  Channel4 «Час Волдо».  Як зазначив один із акторів, це персонаж, який викликав розчарування на стенфордських виборах. 

«Йому 33. Усю його кар'єру можна розповісти навдивовижу швидко, - звертається до Волдо його опозиціонер. -  Ви були у комік-трупі, що була успішною 6 років тому. Усі давно пішли далі, але вашим найбільшими досягненням за ці 6 років стала роль кукурудзи у комерційній рекламі. Я помітив, ви притихли. А зараз ви керуєте цим ведмедем. Це може кожен. Він знущається. А коли не може видумати доречного жарту, що буває часто, він лається. Я думаю, що залучення цієї ляльки до дебатів зводить їх суть нанівець. Як і обговорення проблем. Тож, для чого це все? Йому нічого запропонувати і нічого сказати.  Доведіть, що я неправий. Говоріть, Волдо, будь ласка. Йому нічого запропонувати і нічого сказати», - після чергових кпин виступив опонент Волдо – Монро (епізод "Час Волдо", серіал "Чорне дзеркало"). 

Між Волдо і його продюсером, який зрозумів, що обранець більше не хоче забавлятись, відбувається також вельми філософська розмова, яка, мабуть, буде найбільш влучною, якщо подати прямим текстом. 

- Волдо несправжній.

- Так, але він реальніший за інших.

- Він нічого не підтримує

- Так, але він хоч не прикидається.

- Нам не потрібні політики. В нас є телефони і комп'ютери. Будь-яке рішення може виноситись на обговорення в мережу. Нехай люди голосують. Лайк, дислайк. Це справжня демократія. 

- Не знаю чи ти бачив, але найпопулярніший ролик на YouTube – це пес, що пер*ить мелодію зі щасливих днів. 

- Тепер це Волдо

- Ні, все ще пес. 

- Слухай, уяви, що ми зможемо зробити, якщо позбудемося політиків?

- Я вже все сказав. 

- Ти знаєш хто власник Волдо? Я.

- Це мій персонаж. 

- Так, але з мого шоу. Ти боїшся піти далі. Я розумію, але... іди до біса. І дивися, як я злечу.

- Він твій, але ти не зможеш бути ним. 

- Джеймі, Джеймі, Джеймі... що сталося?

Із гостем з Вашингтону Волдо і його продюсер провели розмову, яку також подамо без зайвих коментарів. 

- .... Ми знаємо, що він несправжній.

- Я справжній

- З усією повагою, але Волдо більший за вас. І ви це не приховуєте, ви команда. Чесність спрацювала. Волдо – образ, який люди не лише прийняли, а й полюбили. Наразі він неполітичний, що вже політично. Але він може донести будь-які політичні бренди, не маючи недоліків людської особистості. Під час дебатів аудиторія може гуглити кожне твердження опонента, а Волдо може критикувати і сипати жарти, що поширяться твіттером. Він ідеальний вбивця. 

- Ми не переможемо – заперечує Волдо

- Які ж ви британські? Звісно, не переможете. Ви почали непродумано. Нічого не пропонуєте, тільки заперечуєте. А ця нігілістична фраза, що демократія – це дурня, не спрацює.  Але з продуманим гаслом, що надихне зневірених і не злякає середній клас ваших виборців, ви створите глобальний, політично-розважальний продукт, якого потребують зараз люди. Він може стати всесвітнім.

- Як Прінглз? (марка чипсів) 

- Саме так.

- Це дуже цікаво, – озивається продюсер.

- Коли закінчите у Стенфорді, зможемо попрацювати у Південній Америці. Розмовляєте іспанською?

- Ми все ще лідируємо. Але якщо та річ (головний персонаж) диктує правила, то вся система – абсурдна. 

Нагадаємо, драма абсурду — напрямок у західноєвропейському мистецтві середини XX століття. В  п'єсах цього жанру світ  - мереживо безглуздих, позбавлених логіки накопичень фактів, вчинків, слів і доль. Як гласить Вікіпедія, театр абсурду «заперечує реалістичні персонажі, ситуації й всі інші відповідні театральні прийоми. Час і місце невизначені й мінливі, навіть найпростіші причинні зв'язки руйнуються. Безглузді інтриги, діалоги, що повторюються, й безцільна балаканина, драматична непослідовність дій, все має одну мету — створення казкового, а, можливо, й жахливого настрою». 

Політична система і політична кон'юнктура, за якою час від часу доводиться спостерігати – не що інше, як уособлення такого Абсурду. 

Повернімось до аналізу гумору і його різновидів. Зокрема, поговорімо про чорний гумор. Одним із найяскравіших прикладів цього жанру  є британське шоу Монті Пайтона.  Стилістика жартів, як, до прикладу, у серії «Пошуки священного Граалю" викликає двоякі враження. З одного боку, розуміння тонкощів англійського гумору: надмірна ідеалізація релігійних воєн та вознесення боротьби во ім'я Бога, супроводжувані усвідомленням незліченної кількості жертв, призводять до висміювання і заперечення такої боротьби. 

З іншого боку, слава лицарів Середньовіччя і вічна боротьба во славу Бога – не що інше, як процес, заради якого живуть і помирають. З молитвою на вустах та квіткою Дами серця на кованих обладунках. «В чому сенс?» і «заради чого?»  - при спогляданні в дещо іншому ракурсі трагікомічності життя – ці питання таки знаходять відповідь. 

Одне із сотень питань, які можна поставити, споглядаючи абсурдизм, що то розгортається, то притихає - «Quo vadis»? 

Споминаючи знаний твір Генрика Сенкевича про останні 4 роки правління Нерона, сповнені гонінням на перших християн як представників нової церкви, згадаймо слова  героїні роману Помпонії: «Хто виходить чистим із порочного кодла, їхня заслуга цінніша". Ще одна, не менш влучна цитата – «Якщо життя можна порівняти з джерелом, то бувають джерела, в яких замість води – суцільна тривога". Як читаємо в епілогах більшості рецензій на книгу – одержимим манією величі імператорам не уникнути вироку. Народного, Божого, чи чиненого Богом руками народу. 

"Quo Vadis?" – слова апостола Петра Ісусу Христу, коли учень під час гонінь імператора Нерона на перших християн покидав Рим. Христос на таке запитання відповів: «За те, що ти залишив мій народ (майже всі християни в Римі загинули за наказом імператора), я йду в Рим на друге розп'яття». (Quoniam relinqui populum Meum, Romam vado iterum crucifigi.) Апостол хотів йти з Ним (Domine, tecum veniam). «У переносному сенсі фраза «Quo Vadis?» є пропозицією (у формі питання), задуматися, чи правильно людина живе, чи туди йде у своєму житті, чи правильні її життєві цілі, цінності тощо, - гласить Вікіпедія. - Використовується також у прямому сенсі, як жартівливо-урочиста форма питання про кінцеву мету чийого-небудь руху». 

Не варто забувати, що, як пише у своєму творі "Дослідження історії" дослідник цивілізаційної теорії Арнольд Джозеф Тойнбі, «Вселенська Церква має властивість виникати за часів лихоліття, яке настає після надламу цивілізації». 

Згідно з його теорією, існує історичний ряд, що його можна схематично зобразити так:

- Первісні суспільства.

- Цивілізації першого покоління.

- Цивілізації другого покоління.

- Вселенські церкви.

- Цивілізації третього покоління.

Автор переконаний, що Церква є чимось більшим, ніж відтворювальним засобом того чи того покоління цивілізацій. 

Відштовхуючись від суджень Тойнбі, історія релігії видається єдиним поступальним процесом, на відміну від множинних і повторюваних історій цивілізацій. 

Відмінність релігії і цивілізації виявляється у різних вимірах. Як часовому, так і просторовому.  Християнство та три інші вищі релігії, яким вдалось зберегтись до XX століття, мають значно більше спорідненостей, аніж могли будь-коли мати сучасні їм цивілізації. 

Проблиск єдності одкровення, читаємо у "Дослідженні історії",  в людській свідомості зазвичай обмежений кількома поодинокими душами. Загальноприйнятий світогляд являв собою цілковиту протилежність. В офіційній концепції кожної з цих вищих релігій "світло, що світило у її власне віконце, вважалось єдино ясним світлом, а всі споріднені релігії нібито скніли в сутіні, коли не в цілковитій темряві". Від таких самих засад відштовхувалась кожна течія кожної релігії проти споріднених течій.  Нехіть різних конфесій визнати те, що вони мали спільного, й погодитися з рівноправністю одна одної, давала агностикам привід до блюзнірства.

Суспільство — це постійні переплетіння діяльності окремих людей, кожному властиво робити помилки, кожному притаманні нахили як до зла, так і до добра. «Земний світ є єпархією Царства Божого, але ця єпархія бунтівлива і, за природою речей, такою вона зоставатиметься завжди». 

Джерела: 

Франсуа Рабле, «Корабель дурнів»

Арнольд Джозеф Тойнбі, «Дослідження історії»

Генрик Сенкевич, «Quo Vadis?»

Чарлі Брукер, «Чорне дзеркало» (серіал)

«Монті Пайтон і Священний Грааль» (фільм)

Ієронімус Босх «Човен дурнів»

Еразм Роттердамський, «Похвала Глупоті»

Платон, «Держава»

Матеріал підготувала Варвара Трофименко 

Розмова з солдатом: терапія чи травма?

Аудіоподкаст бесіди дискусійників із психологом та філософом Ольгою Конюх на тему “Розмова із солдатом: терапія чи травма?”

Ольга - практикуючий психолог у Львові та в зоні бойових дій. Підтримує і солдат, у яких посттравматичний синдром, і їхні сім'ї. Каже: комусь для адаптації до нормального життя після воєнних буднів необхідно кілька тижнів, комусь - роки. Хтось може впоратись з допомогою близьких, а комусь необхідна професійна допомога.

Про болючі теми - які вони можуть бути і чи варто їх зачіпати?

Про те, як у розмові зберігати межу між нав'язливістю і зацікавленням у тому, аби допомогти. Кого можна залучати до надання допомоги з метою виведення солдата із депресії, а кого - не варто. 

Про чорні жарти бійців і те, як на них реагувати.

Чи варто волонтерові, який прийшов у палату до солдата, старатися заповнити тишу, чи, можливо, помовчати разом? Або переглянути кіно чи почитати книгу?

Про чутливість до критики.

Як реагувати на прояв зневіри з боку травмованої війною людини?

Як розпізнати - для кого розповідь про війну стане болісною, а кому допоможе вивільнити емоції?

Як не допустити емоційного виснаження під час своєї діяльності та залишатись ефективним волонтером та про способи саморегуляції і те, як швидко привести себе до нормального емоційного стану.

Відповіді на ці та інші питання знайдете у аудіозаписі тут.

Варвара Трофименко 

До вічного миру

У статті ми наведемо деякі розмірковування на тему війни і миру представників літературно-філософського  світу. Тойнбі, Сартра, Тарковського, Канта, Еко, д'Аннунціо. 

“До вічного миру”…  Такий напис Кант вгледів на табличці поряд із зображеним на ньому кладовищем. Символічно. Як і співзвуччя німецьких слів “friedhof” (кладовище) і “frieden” (мир), яке відзначив запрошений дискусійниками на чергове засідання історик філософії Андрій Дахній.  Мир можливий лише на кладовищі. У будь-якому разі без останнього не буває першого.

Так, Кант пише:  "Винищувальна війна, у котрій можуть бути знищені обидві сторони, а разом із ними і всяке право, привела б до вічного миру лише на гігантському кладовищі людства” [3, ст. 11].

Війна – особиста справа правителів, які задля власних цілей використовують народ.

Філософ роздумує над причинами і подальшими наслідками воєн. Їх розглядає як засіб здобування вигідних територій з точки зору харчування, побуту, розташування. Природа використовує це явище для повсюдного заселення землі. Адже на планеті є багато територій не придатних для проживання. Тут і починає діяти так би мовити право сильного, а саме:  витіснення на такі землі слабших [3, ст 29]. 

Відзначимо, що такий тип мислення (як у Канта) криміналіст Чезаре Ломброзо відніс би до варварського (або атавістичного). Бо він, на відміну від цивілізованого (або еволюційного) типу поведінки ґрунтується на законі фізичної сили а не на раціо [4, ст. 44]. Хоча, як на мене, більшість із загарбницьких воєн можна віднести до категорії варварських, які свої “цивілізовані” цілі використовують лише для прикриття. 

Інша справа – війни захисні. Такий поділ – на загарбницькі і захисні зробив обговорюваний нами Іммануїл Кант. Захисні війни він відносив до категорії справедливих.

Філософ, дивлячись на згадану нами у першому абзаці табличку, питав себе: до кого звернене це співставлення миру та кладовища? До правителів, які ніяк не можуть насититись війною чи до філософів?

До слова, поняття “мир” у Канта дорівнювало поняттю “вічний мир”. Ба більше. Словосполучення “вічний мир” він відносив до плеоназмів, вважав абсурдним. Якщо це мир, то він у будь-якому разі вічний. Мир, закріплений мирним договором, який допускає можливість розгортання нової війни, миром вважати не можна. Такий стан – лише перемир’я.

У праці “До вічного миру” порівнює такі поняття, як політика і мораль. Об’єднує їх у антагоністичну у відношенні до права пару. Якщо політика – це практичне вчення про право, то мораль – теоретичне.  Викристалізовуються два поняття: політичний мораліст і моральний політик. Моральний політик встановлює принципи державної мудрості, які співставляються із мораллю. Політичний же мораліст виковує мораль, яка спрямована на вигоду державного діяча [3, ст 39].

Якщо говорити про протиставлення, висвітлені у Кантовій праці, треба згадати ще про спір факультетів – філософського і юридичного. І хоча саме цьому питанню вчений присвячує окрему статтю з однойменною назвою (“Спір факультетів”), у рамках розглядуваної нами праці він все ж веде мову й про цих противників. Так, класу юристів, (які найчастіше наближений до влади), він надає функції застосування законів. Класу філософів – пізнавати, досліджувати ці закони [3, ст. 35]. Чи багато філософів сидять у нинішніх парламентах світу? Зважаючи на кількість загарбницько-варварських воєн – ні. Але тут дві сторони медалі. Кант пише, що, здобуваючи владу, філософи зазвичай втрачають свій хист. І взагалі – якщо філософ пішов у політику – це не справжній філософ. Але й це твердження не абсолютне у своїй правоті. Тут теж дві сторони медалі.

З одного боку, споглядальницьке, відсторонене ставлення до народного життя не штовхає філософа розгубити свій дар і поринути у рутину, політиканство, а з іншого – воно є проявом егоцентризму і небажання застосовувати свій дар задля покращення життя простого люду.

 Згадаймо бодай “Гру в бісер” Германа Гессе. Учні вищої філософської школа Касталії також  вели відсторонене життя [6, ст. 180, 317]. Однак їх “вище” проживання оплачувала держава. Нерідко, мабуть, коштом мирських людей, яким, певно, нелегко давалась копійчина, або з допомогою урізання коштів, спрямованих на воєнні потреби.  Війни також не зачіпали споглядальницького існування касталійців. Серед цих високочолих мудреців не було вояків. І це добряче псує їх репутацію напівбожеств. Однак не було серед них і правителів. Варто зазначити, що Касталія Гессе з її відірваними від світу і від влади філософами – протиставлення “Державі” Платона, в якій суспільство було поділене на три начала – ремісників, воїнів та філософів. І, за законом справедливості, саме останньому началу (філософам) належало правити.

Далі проводимо паралель із Імануїлом Кантом. Він, як і середньостатистичний касталієць, на війні також не був. Однак цікавився ходом війни, яка точилася і у ті часи, яким випала честь бути його сучасністю. У так званих  рекомендаціях до договору про вічний мир він пише, що постійні армії повинні з часом зникнути. Бо їх утримання стає затратним і обтяжливим. Тому, аби розрядити обстановку, починається війна.

Таке утримання армій Кант диференціює із добровільним періодичним навчанням громадян поводженню зі зброєю з метою захистити себе в разі нападу ззовні.

Стан миру  між сусідами – неприродній. Тому його потрібно встановити. Однак такий мирний договір він співставляє з мирним союзом. Якщо метою договору є кінець війни чи встановлення пермир’я, то метою мирного союзу є покласти кінець всім війнам і назавжди.

Одним із елементів, вічного миру, чи, краще сказати, рекомендацією для встановлення цього миру називає республіканський устрій. Такий устрій відкриває перспективу вічного миру, оскільки для вирішення питання – бути чи не бути війні спитають народ, а не монарха. А народ добре подумає перш ніж розпочати таку авантюру. Бо ж всі недоліки війни, такі, як велика кількість смертей, голод, бідність, та інші впадуть на плечі саме народу. За монархічної форми правління ситуація буде зовсім іншою. Тирана війна не позбавить звичних справ. Таких, як бенкети, свята, полювання. Тому він може відважитись на неї як на “звеселяючу прогулянку із найбільш незначних причин”[3, ст. 16].

Лев Толстой писав свою фундаментальну працю “Війна і мир” із життєвого досвіду. Так, наш лектор, Андрій Дахній, - філософ, якого ми запросили для обговорення цієї теми відзначив, що Лев Миколайович добре провів паралель між зачинателями війни і, так би мовити, знаряддям цих зачинателів – рядовими солдатами. “Ось прекрасна смерть!” – каже Наполеон, коли, прогулюючись полем битви бачить князя Болконського, що став жертвою бою [1, розділ XIX]. Рідко якого Болконського в історію вкарбовує письменник. Більшість Болконських кануть у небуття. Історія не згадає їх. А ім’я Наполеона вже століття гримить з уст кожного, хто задумає поговорити про  різного роду війни. Та чи справедлива історія у такій дії?

Про роль “маленької людини” у великій війні висловився і Жан-Поль Сартр у своїй кінорецензії на фільм Андрія Тарковського “Іванове дитинство”: “Людство йде до своєї мети, ті, хто виживе, досягнуть її, однак цей маленький мрець, крихітний зародок, зметений історією, залишиться як питання, на яке нема відповіді.  Його загибель нічого не змінює, але змушує побачити нас навколишній світ зовсім по-іншому” [10]

Ці криваві ігрища, що возносять до, нехай омитих кров’ю, але вершин, одних і вкидають у бездну інших, несправедливо розставляють пріоритети. Толстой писав, що якби Наполеон, цар Олександр, англійська палата лордів та принц Ольденбурзький зуміли домовитись, то кров невинних людей не пролилася б. [1, том 3, розділ 3]

Водночас він у своїх роздумах підводить нас до поняття циклічності історії, порівнюючи падіння яблука із розгортанням війни: “Коли дозріло яблуко і падає, - чому воно падає? Тому, що діє сила земного тяжіння, тому, що висихає гілка, тому, що його висушує сонце, тому, що воно важчає, вітер стрясає його чи тому, що хлопчині, який стоїть внизу, хочеться його з’їсти?”[1, том 3, розділ 1]

Ці слова не дозволяють зачислити їх автора до прихильників війни, таких, як, наприклад, Габреіеле Д’Аннунціо, однак до тих, хто визнає війну природнім процесом, якого уникнути не можливо – так, певною мірою. 

Тут варто згадати слова У. Еко з його есею “Осмислюючи війну”: “Нинішній світ бачить війну іншими очима. Не так, як її бачили люди на початку століття. І якщо сьогодні хтось говоритиме про війну, як про єдино можливу гігієну світового масштабу, він потрапить не в історію літератури ( як Д’Аннунціо), а в історію психіатрії”. [8 ст. 11] Війна, як зазначає Еко, поняття того ж штибу, що й кровна помста чи принцип таліону (“око за око”), сьогодні сприймається негативно, хоча у давні часи вважалася нормою. 

Але що тільки в давні часи не вважалося нормою – згадати бодай ордалії, так званий “суд божий”, коли зв’язану людину кидали у воду – якщо вона тонула, то визнавалась невинною, бо вода, чиста стихія, буцімто не прийме нічого брудного, тобто грішного. Якщо ж людина виживала – це ставало доказом її вини і її все одно страчували. Як бачимо, такі прояви правосуддя не мають нічого спільного ні із судом (в ідейному значенні цього слова), ні з Богом.

Однак, повернімось до теорії циклічності воєн. Яблука падають, війни розгортаються. Чому повторюються періоди “будівництва заради знищення” і “знищення заради будівництва”?

Толстой констатує, що війна набула ознак повторюваності, вписалась у парадигму циклічності історії. Таку теорію висунув згодом і Арнольд Дж. Тойнбі у своїй фундаментальній праці “Дослідження історії”. Так, він аналізує історію Великобританії та виділяє за останні чотири століття цикли тривалістю у сто років, які щораз увінчуються війною. Щоправда, слід відзначити, що задля стрункості своєї системи він бере до уваги не всі воєнні конфлікти Англії, а лише ті, які називає “велики війнами”. Це іспанська Армада 1588 року; війна із Францією часів Людовіка XIV (битва при Хохштадті) – 1704-го; наполеонівська війна 1815-го (Ватерлоо); конфлікт із Німеччиною часів Вільгельма II (1918 року) із рецидивом у добу Гітлера (Нормандія 1944-го) [11, ст. 250 - 252].

Безглуздість будь-якого воєнного дійства не піддається сумнівам. У однойменному фільмі за романом "Війна і мир" показано руйнівну силу війни. Постраждали не лише жителі загарбаних територій, але й армія самого загарбника. Вона пройшла через всю Росія, зазнавши важких випробувань, адже цар Олександр віддав указ усім жителям тікати на схід, не залишаючи після себе умов для виживання – ні харчів, ні домів, ні худоби… це створило неабиякі труднощі французьким солдатам. Недаремно Толстой вклав в уста Наполеона фразу “varse чи не varse la sang de ses peoples?” ( проливати чи не проливати кров свого(!) народу?)

Французькі солдати  йшли вже спустошеними містами й селами і залишали й по собі руїну. А все заради чого? Заради руйнації.

Як показує досвід, руйнації бувають двох видів – руйнація заради руйнації і руйнація заради будівництва. Більшість із них починаються у якості других, однак зазвичай завершуються у якості перших. Руйнація заради руйнації.

Маяковський якось написав:

“Никто не просил

Чтоб была победа

Родине начертана.

Безрукому огрызку кровавого обеда

На черта она?” [2, 296]

Якщо одна зі сторін і отримує перемогу, а перемогу завжди хтось отримує, то якою ціною? 

Згадаймо “Чорний обеліск” Ремарка: “Багато інвалідів несуть плакати із написами. Несуть і сліпі, хоча самі вже ніколи не зможуть їх прочитати. “І це вдячність Батьківщини!” – написано на одному, “Ми помираємо з голоду” – на іншому. Розвіюється білий прапор: “У наших дітей нема молока, нема м’яса, нема масла. Хіба ми а це боролись? ” [7]

У своїй статті “Людське існування у горизонті смерті” запрошений у Дискусійний клуб гість роздумує над тим, наскільки спосіб сприйняття смерті впливає на обрання людиною свого modus vivendi (способу жити)[ 5 ].

Простими словами, пересічні громадяни, солдати, які розуміють, що розгортання війни – це піддавання ризику смерті себе і своїх близьких, навряд чи розгорнуть війну.  Монарху ж такий страх смерті не такий близький, адже він сприймає себе як гравця, а свій народ, воїнів – як засіб для досягнення цілі. Саме ці люди підпадають під ризик померти.

У цьому контексті знову згадаймо “смерть” князя Болконського та реакцію на неї Наполеона. Наполеон тому й здатен захоплюватися такою героїчною смертю, що для нього, як для віддавача наказів, вона не настільки реальна, як для пересічного солдата.

Тобто ні князь Болконський ні громадяни республіки Канта не розв’язали б війни. Їхнім modus vivendi був би вічний мир.

Насамкінець відзначимо загальновідомий факт – будь-якій війні передує інформаційний етап, який зазвичай також є війною. Тільки засобами у інформаційній війні, на відміну від звичайної є не автомати, а авторучки. Перефразовуючи відому фразу “не треба бомб поки є бюлетні” скажемо: “не треба автоматів поки є авторучки”. А на підготовчому до війни етапі, на етапі інформаційної агресії, якій меті служитиме ручка – інформаційній агресії чи інформаційному примиренню – це справа кожного. Тож, засобами встановлення вічного миру можуть бути автомати, а можуть бути авторучки.  Залежно від суб’єктів такої дії. Варвари вони чи цивілізовані…

І, насамкінець, повторю. Інформаційну війну Україна поки що програє Росії. Але не все ще втрачено. Головне – апелювати до цивілізованого, а не варвара (а обидва начала є у кожному з нас). Не треба автоматів, поки є авторучки!

                       Матеріал підготувала Соня Нарцис

Література:

 1. Тойнбі А. Дослідження історії. Том 2. / Пер. З англ. В. Митрофанова, П. Таращука. – К.: Основи, 1995. – 406 с. 

2. Кант І. Твори у 8-ми томах. Том 7. До вічного миру. – М.: Чоро,1994. – 495 с.      

3. Ломброзо Ч. Злочинна людина. – М.: МІДГАРД, 2005. – 877 с.

4.  Маяковський В. Вірші. Поеми. П’єси / Війна і мир. – Л.: Худож. літ., 1983. – 656 с.

5. Дахній А. Людське існування в горизонті смерті: рефлексія екзистенційного мислення / Вісник Львівського університету. – 2005.

6. Гессе Г. Гра в бісер: роман – Харків: Фоліо, 2013. – 510 с.

7. Ремарк Е. М. Чорний обеліск: роман - М.: Художня література, 1978

8. Еко У. П’ять есеїв на тему етики. Санкт-Петербург, 2003

9.  Фільм “Війна і мир”. Режисер - Кінг Відор. 

10. Сартр Ж.-П. Іванове дитинство, 1963 рік

11.  Толстой Л. М. Війна і мир. В 4 т. Т. 3 / Комент. Л. Д. Опульської. – М.: Провітлення, 1987. – 287 с.

12.  Роттердамський Е. Похвала глупоті