вівторок, 18 лютого 2014 р.

«Хутірське» обличчя українства за Пантелеймоном Кулішем

Львівські дискусійники продовжили обговорення на основі серії «Бронебійна публіцистика»

Нещодавно учасники Дискусійного клубу обговорювали чергову книжку із серії «Бронебійна публіцистика». Приціл дискусії — «Зазивний лист до української інтелігенції» та «Листи з хутора» Пантелеймона Куліша.

Автор витворює власну концепцію суспільства, що базується на релігійних і національних засадах. У першому та другому листах він протиставляє хутір — осередок самобутності етносу, що зберігає та плекає традиції, — місту, де «промантачились городяни на свої моди, проїлись на свої ласощі, проциндрили батьківщину на дорогі забавки».
Пантелеймон Куліш пропонує «хутірну філософію», джерелом якої є Біблія. Наголошуючи на селянському характері нашого народу, в період промислового перевороту автор застерігає від надмірної урбанізації та «цивілізації»: «нехай гуркотять і свищуть чавунки, кому їх треба», а українцям не варто змінювати «свій тихий холодок» на «міський шум». Можна прийняти чи не прийняти його поглядів стосовно ролі міста, прогресу, але кожен погодиться, що саме село здавна було колискою звичаїв, традицій, історії, зрештою, духу українськості. До того ж не варто забувати, якими були «городяни» в ХІХ столітті, автор справедливо зауважує, що всі за «чужоземним бігають», «через чуже вікно дивляться на світ». Дискусійники прийшли до спільної думки, що розділяти місто і село не cлід — це як частини цілого, єдиного, вони взаємопов’язані та взаємозалежні. Головне, на чому акцентує увагу Пантелеймон Куліш, «своєї мови рідної і свого рідного звичаю вірним серцем триматися... тоді з вас будуть люди, тоді з вас буде громада шанована, і вже на таку громаду ніхто своєї лапи не наложить». Такий заповіт актуальний і до сьогодні. Однак позиція автора щодо «хутора» — «города» сьогодні не зовсім справедлива. «Минуле за селом, але майбутнє за містом», — вважає дискусійниця Галина Сафроньєва. Справді, молодим людям потрібен простір, доступ до інформації, платформи для самореалізування. Та це не означає, що не варто вкладати кошти у розвиток села, воно незмінно залишається годувальником, тому треба докласти максимум зусиль, щоб відродити «житницю Європи». Все ж «хлібороби», «хуторяни» впродовж віків вносили величезну лепту у творення українськості, не випадково саме на них спираються П. Куліш, В. Липинський, не випадково насамперед село потрапляло під руку тим, хто хотів знищити, замордувати чи заморити голодом нашу націю.

Надзвичайно цікавим для нас є третій лист «Шевченко як поет народний». Немає єдиної версії щодо того, якими насправді були взаємини між Тарасом Шевченком і Пантелеймоном Кулішем. Існує думка, що вони були хорошими приятелями, хоча й мали протилежні погляди. Та це не завадило Кулішеві писати про визначальну місію Кобзаря, який «широко обняв Україну», а «його вустами весь наш народ заспівав про свою долю... й усяке серце од того співу стрепенулося». Публіцист натомість критикує Івана Котляревського, «городянського панка, що по-нашому прибрався», йому до душі Григорій Квітка, який «показав велику героїчну душу в сільському житті простому». Однак саме Тарас Шевченко «став мовби високою корогвою серед розпорошеного нашого люду». Тому сьогодні, коли образ Кобзаря переосмислюють по-новому, спомини його сучасника надзвичайно важливі.

У «Зазивному листі...» Пантелеймон Куліш звертається до інтелігенції, закликає її випростатися й піднести українську мову, літературу, пресу, культуру, релігію, закликає «духа не угашати». Ніколи ми не були «малим» народом, адже саме українство дало «запомогу» для розвитку двох держав — Речі Посполитої та Російської імперії. І навіть «зоставшись без церковного, політичного, військового і наукового передовництва», за умов валуєвських циркулярів та емських указів нація спромоглася витворити самобутню літературу, зберегти українське слово, воно ж бо велике за своєю природою, воно ж і «слідкує про величчя того народу, що зачав його в глибині духа». Отже, «не сумуймо про мізерну долю нашого народу, — закликає П. Куліш. — Нема такої безодні, з якої не викарабкалася б наша нація». Автор хоче бачити інтелігентів провідниками духу українського, хоче бачити національне знамено в їхніх лавах, яке так часто губилося і досі губиться...

Пантелеймон Куліш був справді подекуди невизначений, химерний, але ідея об’єднання під хоругвою Шевченка, ідея «триматися» рідної мови, традицій та історії всім припала до душі. Нехай картинка ідилічного життя на лоні природи видається мильною бульбашкою, нехай наївним є протест Куліша проти прогресу, та не слід так однобоко сприймати автора, котрий має величезне значення в історії українського самопізнання, літератури і науки. Ми повинні поважати його, бо він, як сказав дискусійник Ярослав Назар, наш, окрім того не слід забувати, що це зачинатель українства — автор першого історичного роману, першого перекладу Біблії українською, фундатор орфографії...

Сьогодні перед викликами майбутнього маємо дослухатися до Пантелеймона Куліша, котрий виступав за власний український цивілізаційний розвиток проти накиненого зовні, бо освіта і знання чужого мають поєднуватись зі збереженням власної традиції. Тільки тоді хуторянство, нині ж українство загалом, не зазнає виродження.

ВРАЖЕННЯ

Наталя ШИМКІВ, студентка І курсу факультету журналістики:


— Листи Пантелеймона Куліша викликали у мене чимало думок. Автор засуджує зверхність міщан та возвеличує простоту хуторян. Дає зрозуміти нам, що якби не селяни, то українська культура давно б уже зникла. Адже саме в селах зберігався осередок нашої України. Вочевидь, Пантелеймон Куліш формував свою позицію упродовж тривалого життя на хуторі, переживав різні емоції, і саме тому висновки, що випливають із його текстів — неоднозначні. Особисто я не можу погодитися з автором у тому, що в селі жити краще. У добу стрімкого розвитку нанотехнологій місто перебуває далеко попереду, натомість село не встигає за тим шаленим рухом і, на жаль, просто зупиняється у розвитку.

Попри різнобічність постаті Пантелеймона Куліша, він і сьогодні залишається для нас новатором — перший автор історичного роману в українській літературі, перший перекладач Біблії українською...

Тетяна РУСИНКЕВИЧ, студентка І курсу факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка

Рубрика:
Пошта «Дня»

Газета:
№209, (2013)

Немає коментарів:

Дописати коментар